Читати книгу - "Невдалий вибір книги, Шмітт Ерік-Емманюель"

Та ба, дізнавшись про це, дядько пояснив, що шлюб між кузенами заборонено, це загальмувало їхні матримоніальні плани, але не порушило розуміння. Можливо, створити інші союзи їм перешкодила тінь того нереалізованого шлюбу? Чи вони так і не зважилися подумати про іншу пару поза їхньою оригінальною парою? Тепер їм по п'ятдесят, позаду — невдалі романи, і кожен вирішив жити не одружуючись. Як і раніше, у відпустці вони проводили час разом, із таким самим, якщо не більшим, задоволенням, бо їхні зустрічі, здавалося, змітали і час, і життєві незгоди. Вони щороку присвячували собі по два тижні: цей дует відвідав Єгипет, Італію, Грецію, Туреччину, Сирію, Ліван і Росію. Моріс полюбляв пізнавальні подорожі, Сільві просто любила подорожувати.

У вихорі шаликів і хустин, що маяли навколо її огрядного тіла, Сільві вилетіла з дому, підморгнула Морісу, проскочила через дорогу до гаража, щоби закинути останню валізку в пащу свого мініатюрного авта. Моріс запитав себе, чому ця огрядна жінка систематично купує маленькі машини? Мало того, що вони робили її ще товстішою, вони були не дуже практичними в користуванні.

— І про що це ти думаєш, Морісе?

Вона підійшла й міцно його поцілувала.

Притиснутий до цих монументальних грудей, намагаючись на пальцях дотягнутися до щоки, щоб її поцілувати, він раптом уявив себе таким, як авто Сільві. Хирлявий, із запалою грудною кліткою, низький на зріст, тонкий у кістці, стоячи на світлині поруч із Сільві та її міні-автом, він виглядав би, як частка її колекції.

— Я подивився на паркінг коло себе і пригадав, що на моїй вулиці живуть двоє чорних, які їздять на білих лімузинах. Чорний. Білий. Контраст. Ти таке помічала?

Вона розсміялась.

— Ні, але ти мені нагадав, що одна з моїх колег у мерії, мадам Н'Да має болонку кремового кольору, від якої вона просто шаліє.

Моріс зібрався сміятися, коли з жахом констатував, що його авто — довге, високе, виготовлене згідно з американськими пропорціями, підтверджує цей закон протилежностей. Він ніколи не підозрював, що, вибираючи своє авто, він у такий спосіб також компенсує свій комплекс.

— Відчуваю, ти чимось стурбований, Морісе!

— Ні, все гаразд. А як ти, ми стільки місяців не бачились, а тільки розмовляли по телефону, як справи?

— Краще не буває! Завжди на висоті, дорогий Морісе!

— Ти наче змінила зачіску?

— Так, трохи… Що скажеш? Так краще?

— Так, краще, — відповів Моріс, не задумуючись.

— Ти міг би також зауважити, що я схудла на п'ять кілограмів, але цього ніхто не бачить.

— Власне, я якраз подумав…

— Брехун! У будь-якому разі я втратила п'ять кілограмів мізків, а не жиру. Тож ці п'ять кіло зовсім непомітні, їх можна тільки почути!

І рушила, розреготавшись на повен голос.

Її сміху він не підтримав, але все-таки Моріс ставився до неї поблажливо. З часом приязнь підкріпилася проникливістю: він знав, що його кузина зовсім не така, як він, не дуже освічена, полюбляє скрізь заводити знайомства, цінує пишні, як для Ґарґантюа, обіди, прихильна до солоних жартів і веселих молодиків, але він за це на неї не сердився; оскільки вона була єдиною особою, яку він любив, він вирішив її просто любити, такою, яка вона є. До його ніжності додавався навіть жаль, який він відчував до її непривабливої зовнішності — дедалі більш непривабливої з накопиченням років. По суті, співчуття, яке він виявляв до фізичного вигляду Сільві, було ерзацом того, що він хотів би дати собі.

Покинувши Ліон та його заплутані дорожні розв'язки, вони кілька годин їхали один за одним. Мірою просування на південь спека змінювала свою сутність: густа, паралізуюча, непорушна в ліонському басейні, схожа на пекучий свинцевий щит над головами смертних, вона була полегшена лагідним вітром, доки вони їхали вздовж Рони, потім стала сухою й набула чогось мінерального, коли вони під'їхали до Ардешу.

Десь під вечір, після низки помилок, які дуже розважили Сільві, вони нарешті вибралися на дику запилену дорогу, що привела їх до вілли.

Моріс одразу помітив, що властивості місцевості могли стати її вадами: притулившись на скелястому схилі, де втрималися нечисленні спраглі кущі, будівля з природного каменю, такого ж кольору охри, що й навколишній рельєф, височіла за кілька кілометрів від села, за кілька сотень метрів від сусідів.

— Чудово, — вигукнув він, шукаючи схвалення Сільві, яка трохи засумнівалася, — це ідеальне місце для відпочинку!

Вона усміхнулась і вирішила пристати на його думку.

Коли вони вибрали собі спальні, розвантажили речі й Морісові книжки, а Сільві переконалася, що телевізор і радіо працюють, вона запропонувала поїхати скупитись у великому тутешньому супермаркеті.

Знаючи темперамент своєї кузини, Моріс поїхав із нею, бо боявся, що вона накупить забагато й задорого.

Штовхаючи візок, він обійшов полиці разом із Сільві, яка хотіла все скупити, весь час щось лопотіла, порівнюючи продукти з тими, що продавалися коло неї, зачіпала продавців. Щойно найбільш небезпечну частину — не дати Сільві спорожнити полицю з ковбасними виробами у візок — було завершено, вони попрямували до кас.

— Стій на місці, я візьму собі книжку! — вигукнула Сільві.

Моріс угамував своє роздратування, бо хотів, щоби відпустка була вдалою; проте, подумки він просто розстріляв цю нещасну. Вибирати книжку в супермаркеті! Хіба він хоч раз у своєму житті придбав книжку, бодай одну, в супермаркеті? Книжка — це сакральний, цінний предмет, про її існування спершу дізнаються зі списку бібліографії, про неї наводять довідки, і, в крайньому разі, якщо дуже бажають мати, її дані записують на папірці та купують або замовляють у власника книгарні, що гідний цього імені. Книгу в жодному разі не можна "зірвати" серед ковбас, овочів і миючих засобів.

— Яка сумна доба, — промимрив він крізь зуби.

Сільві без комплексів пританцьовувала серед стосів книг і ними ж завалених столів, немов би вони були чимось апетитним. Моріс кинув швидкий погляд і констатував, що там, звісно, самі романи і, наслідуючи мученика, звів очі на стелю, чекаючи, доки Сільві закінчить: вона нюхнула якусь обкладинку, принюхалася до якогось томика, зважила інший, погортала сторінки всередині, немов би перевіряла, чи не потрапила в салат земля.

Несподівано вона скрикнула:

— Клас! Останній роман Кріса Блека!

Моріс не знав, хто такий той Кріс Блек, який спричинив такий передоргазм у його кузини, і погордував звернути увагу на томик, що вона кинула на гору продуктів.

— Ти не читав Кріса Блека? Звісно, ти ж не читаєш романів. Але це щось дивовижне. Це читається одним подихом, на кожній сторінці ти пускаєш слюнки, від книжки неможливо відірватись, не дочитавши її до кінця.

Моріс зауважив, що про цю книжку Сільві розповідає, немов про якусь страву.

"Зрештою, комерсанти праві, коли кладуть книги поруч із їжею, подумав він, бо для споживачів такого штибу — це одне й те саме".

— Слухай-но, Морісе, хочеш зробити мені приємність, прочитай Кріса Блека.

— Послухай, Сільві, щоби зробити тобі приємність, я терплю твою розповідь про Кріса Блека, про якого знати не знаю, і це вже багато. Навіть не розраховуй, що я його читатиму.

— Це геть по-дурному, ти помреш ідіотом.

— Не думаю. Принаймні, не через це.

— О, вважаєш, що в мене кепський смак. Утім, коли я читаю Кріса Блека, то усвідомлюю, що не читаю Марселя Пруста, я ж не дурненька.

— Чому? Ти читала Марселя Пруста?

— Ну, ти й злий, Морісе! Ні, ти дуже добре знаєш, що я не читала Марселя Пруста, на відміну від тебе.

Вона була переповнена враженою гідністю, наче свята Баландіна в царині культури. Моріс усміхнувся, начеб йому, нарешті, приписали заслугу, з якою раніше скупились. У глибині душі він насолоджувався від думки, що і кузина, і студенти вважають, що він безумовно читав Марселя Пруста, чого він ніколи не намагався робити, бо мав алергію на романтичну літературу. Тим краще. Він не скаже правди. Стільки інших томів прочитано… те, що позичають тільки багатим, цілком нормально, хіба ні?

— Морісе, я не сумніваюсь, що читаю не великий шедевр, зате чудово проводжу час!

— Ти вільна і маєш право розважатися так, як хочеш, мене це не обходить.

— Довірся мені: якщо ти занудьгуєш, Кріс Блек настільки ж знаменитий, що й Дан Вест.

Я не зміг стримати кудкудакання.

— Кріс Блек, Дан Вест… Навіть їхні імена спрощено, два склади, легко запам'ятати. Їх без помилок зможе повторити й дебіл, що жує жуйку в Техасі. Гадаєш, це їхні справжні прізвища чи їх так охрещують з огляду на закони маркетингу?

— Ти про що?

— Про те, що коло стенду "Товар дня" Кріса Блека чи Дана Веста читати значно легше, ніж Жуля Мішле.

Сільві збиралася відповісти, аж раптом голосно скрикнула, помітивши своїх подружок. Розмахуючи товстими руками, вона налетіла на трьох таких самих імпозантних жіночок.

Моріс відчув розчарування. Сільві вирветься від нього аж на півгодини, в неї якраз стільки часу займає нетривала розмова.

Він здалеку злегка кивнув подружкам Сільві, просто, аби зазначити, що до імпровізованої розмови не приєднуватиметься, і вирішив терпляче перечекати. Зіпершись ліктями на поручень візочка, він кинув блукаючий погляд на продукти. І зупинив його на обкладинці книжки. Яка вульгарність! Чорне, червоне, золоте, літери наче надуті, надмірна, експресивна графіка, яка хотіла дати зрозуміти, що в цьому томику страшні речі, немов наклеїли етикетку, що має викликати тривогу написом: "Увага: отрута" чи "Не торкатись: електричний струм високої напруги, смертельна небезпека!". А назва — Кімната чорних таємниць, щось дебільніше, напевно, годі придумати? Ґотика й сучасність — поєднання двох кепських смаків! На додачу, немов би одного заголовка мало, видавець уміщує рекламу: "Коли ви закриєте книжку, вам уже не позбутися страху!" Яке убозтво… Навіть немає потреби розгортати цю книжку, аби знати, що це — лайно.

Кріс Блек… Радше померти, ніж прочитати щось Кріса Блека! І це ще й пишне та об'ємне — немов сама Сільві, між іншим — цього, треба думати, досить, щоби компенсувати ваші затрати.

Переконавшись, що Сільві та подружки зайняті розмовою і за ним не спостерігають, він непомітно перевернув книжку. Скільки ж сторінок у цій цеглині? Вісімсот! Який жах! Подумати лишень, що для того, аби друкувати цю гидоту Кріса Блека, вирубуються дерева.