Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Ох, як мені зле… — Вона закотила очі, зняла каптур, тоді прихилилась до стіни біля дверей і почала обмахуватися рукою за відсутності віяла.

— Слуг без господарів не обслуговуємо, — підійшов до неї цибатий пан у темному однострої. — Вийдіть негайно. Ви псуєте нашу репутацію.

— Перепрошую? — Канре вдала обурення й опустила руку. Вона все ще стояла спиною до стіни, щоби ніхто не помітив герба на плащі. — Я навчаюся в Лекторійному домі!

— А я навчаюся відрізняти малих брехунок від справжніх панночок щодня, — перебив її чоловік. Сухорлява, але міцна рука схопила плече Канре, й управитель турнув дівчину до дверей. Герб таки потрапив йому на очі. — Ти диви! З Альвіанні! Коли маестра дізнається, що ти видаєш себе за високорідну, то шкуру спустить, — відказав він із помітним задоволенням і насунув каптур їй на очі. — Геть відсіль, поки я добрий і нікого більше нема. Ич, студентка знайшлася!

Канре знала, що господиня й так спустить з неї шкуру, якщо вона зіпсує нові панчохи й сукню напередодні прийому, на котрому їй треба виглядати бездоганно, як і всім речам у домі маестри. Канре-бо входила до переліку її красивих речей, як і Кара колись.

Управитель зміряв небажану гостю поглядом, в котрому горіло торжество: викрив таку страшенну облудницю! Дівчина не раз дивувалась, як нижчі ставляться одне до одного. Замість підтримати, як тільки хтось піднімався бодай на сходинку, він сповнювався погорди й ненависті до інших, мовби вони нагадували йому про власні витоки. Хоча так чи інак, гілка не могла прорости під шкірою нижчого, тож жодні сходинки нагору не вели достатньо високо.

— Ану припиніть, — голос пролунав від дверей до другої зали. — Слуга зі мною.

Канре сторопіла від такої заяви. Вона не стрималась і мигцем подивилася на того, хто сказав це. На щастя, він не помітив її нахабства.

Світле, ніби виблякле волосся хвилями спускалося нижче плечей. Юне лице видавалось тепер напрочуд суворим. Ранковий гість маестри!

Рука управителя, котра нагадувала кліщі, відпустила плече дівчини. Канре шумно видихнула і взялася вивчати поглядом візерунчастий паркет. Гість маестри тут. Упіймав на гарячому. Розповість, що вона намагалася видати себе за студентку.

— Коли я прийшов, — вів далі юнак, — то повідомив, що чекаю на ще одну особу. Мова йшла про служку Альвіанні. Ви забули?

— Н-ні, маестре, — управителів голос звучав, мовби розстроєний інструмент. — Прошу вашого пробачення з найглибшим жалем, — проскрипів він і опустився на коліна, наче сили враз покинули, а ноги підігнулися.

Високорідний незнайомець тим часом вимогливо поманив дівчину до себе.

— Я забуду про це непорозуміння, — кинув він управителеві і швидко пішов до другої зали, яка, на щастя, стояла порожньою: панії, котрі любили тут смакувати шоколад, ще тільки робили ранковий туалет.

Канре мовчки попленталася за паничем. Дрижаки пробігали її тілом.

— Це ти та служка, котру тітонька відправила до ювеліра? — спитав маестр, щойно вони опинилися за зачиненими дверима.

— Так, пане, — відказала Канре, притискаючи пакунок до грудей.

— О, впізнав-таки, — юнак усміхнувся з полегшенням і присів за столик, від котрого нестерпно яскраво пахло марципанами та кавою. — Вас нелегко розрізнити, коли всі в землю дивитеся… То яка мара тебе понесла сюди, якщо вхід заборонено?

Канре зіщулилась.

— Розповідай, — голос маестра пом’якшав, але дівчина не довіряла цій м’якості. — Я щойно врятував тебе від великої проблеми. Якби хотів зробити зле, міг би просто не втручатися.

Дівчина розуміла, що так і є. На кінчику язика завмерло питання, чому він заступився за неї, але вона не мала права ставити недоречних питань, котрі не стосувалися розпоряджень чи роботи.

— Знадвору рухалася процесія короля, — прошепотіла Канре. — Я вже завинила перед пані Альвіанні сьогодні. Тож не мала права забруднити сукню. Але закон наказує схилитися перед процесією, інакше…

— Знаю. Проте якби тебе піймали на тому, що ти брешеш про свій статус… — замислено відповів юнак і поморщився. — Тебе могли б засудити.

Темні туфлі на його ногах блискотіли, бездоганно начищені. Канре не знала, що додати.

— Не розумію я жінок. І тітонька каже, що не розумію, — вів далі маестр, похитуючи ногою, закладеною на другу. — Навіщо стільки проблем через одну сукню? Давай я куплю тобі іншу, на зміну.

Дівчина здивувалася ще більше. Їй шалено хотілося зазирнути в обличчя маестра і зрозуміти, з чого це він таке говорить. Натомість вона похитала головою.

— Мені заборонено приймати подарунки від високорідних. Тільки з дозволу господині.

— Справді. Вибач, забув. Тоді зажди тут.

Маестр знявся з місця, та за хвилину повернувся, шурхочучи пакунками.

— Руки сюди!

Канре послухалася, затиснувши коробочку з кольє під пахвою.

— Віднеси це до маєтку. Скажи, що від племінника, який сам на тебе натрапив дорогою, — наказав він і опустив кілька коробок із солодощами в простягнуті руки дівчини. — А це — для тебе. — Юнак опустив зверху ще три круглі цукерки в паперовій обгортці. — Не заперечуй. Про них просто не кажи.

— Маестре, я матиму проблеми… — відказала Канре, котру здушував власний подих.

Як він не розуміє? Чому не хоче зважати на правила її життя?

— Мені заборонено приймати дарунки від високорідних, — додала вона.

— Це каже мені служниця, котра намагалася видати себе за студентку Лекторійного дому кілька хвилин тому?

Канре не могла вловити, чи маестр злиться, чи насміхається. Проте врешті зрозуміла: високорідний нагадав це з тієї ж причини, чому й виручив. Звісно, це не химера його виховання, не раптовий просвіт доброти. Ось і зараз: він пригощає її. А потім, певна річ, прийде на прийом. І накаже підвести голову та подивитися в його очі. Вона не відмовиться, адже не може відмовитися — тільки сподіватися, що він не має особливих побажань чи схильності здушувати дівочу шию в пориві екстазу. Канре настільки звикла до того, як відбуваються схожі речі, що їй видалася кумедною спроба юнака присолодити майбутній вечір.