Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

До того ж Бріджит — істота сухопутна — весь час переймалася, надходить приплив чи відходить, нездатна осягнути його передбачуваності.

— Він щодня трохи змінюється, — терпляче пояснювала Сильвія.

— А це ще нащо? — розгубилася Бріджит.

— Ну... — Сильвія й сама поняття не мала, і тому сухо підсумувала: — Бо чому б і ні?

*

Діти рибалили із сітями в калюжах між брил на далекому кінці пляжу, а тепер рушили назад. Памела й Урсула спинилися на півдорозі й почали бабратися біля лінії припливу, а Моріс спершу рвонув до Сильвії, а тоді кинувся в пісок. Він тримав за клешню крабика: Бріджит стривожено заквоктала, побачивши його.

— А м’ясні пироги ще є? — спитав Моріс.

— Манери, Морісе, — гарикнула Сильвія. Вона відчула полегшу від думки, що восени його відправлять у закриту школу.

*

— Ходімо пострибаємо через хвилі, — сказала Памела.

Памела любила покомандувати, але була дуже мила, тож Урсула майже завжди радо приставала на її пропозиції, а навіть як не радо, то все одно приставала.

Повз них прокотився обруч, підхоплений вітром — Урсула хотіла була його наздогнати й повернути власникові, проте Памела не вгавала:

— Ходімо побабраємося.

Тож вони покидали сіті в пісок і побрели до хвиль. Просто таємниця: хай би як пряжило сонце, від води аж дрижаки брали. Вони, як завжди, позойкали й поверещали, а тоді взялися за руки й стали чекати на хвилі. А хвиль, як назло, не було — на воді ледве брижилося мереживо піни. Тож вони побрели, де глибше.

На глибині були навіть не хвилі, а течії, що підхоплювали їх і котилися далі. Урсула міцніше стискала Памелину руку щоразу, як наближався бурунець. Вода сягала їй до пояса. А Памела брела далі, як фігура на носі човна, що вперто розтинає хвилі. Вода вже сягала Урсулі по плечі. Вона розплакалася й почала пручатися, щоб сестра не йшла далі. Памела озирнулася, щоб сказати: «Обережно, ти нас перевернеш», — тож не помітила, як до них підкралася велетенська хвиля. За мить вода накрила їх і жбурнула вперед, як листя.

Урсулу потягнуло вглиб, ніби вона була за багато кілометрів від берега, а не за кілька кроків. Ніжки засіпалися, щоб намацати пісок. Якби ж то вона тільки зіп’ялася на ноги і ставила чоло хвилям... але піску вже не було, вона почала захлинатися, забилася в паніці. Хтось її порятує. Бріджит чи Сильвія прийдуть і її порятують. Чи Памела — де ж вона?

Ніхто не прийшов, тільки вода. Вода все надходила й надходила. Урсулине безпорадне сердечко шалено калатало, як ув’язнена у грудях птаха. У звивистій мушельці вушка — дзижчання тисячі бджіл. Нічим дихати. Дівчинка під водою, птах у падінні.

Запала темрява.

Сніг

11 лютого 1910 року

Коли Бріджит прийшла забирати тацю, Сильвія сказала:

— Підсніжник залиш. Давай-но поставимо його на тумбочку. Дитину вона теж не віддала. Тепер, коли в каміні палахкотіло багаття, яскраве снігове сяйво з-за вікна видавалося і радісним, і зловісним водночас. Сніг мів стіни дому, наступав, ніби хотів їх поховати. Сніг оповивав їх, як кокон. Сильвія уявила, як Г’ю героїчно пробивається крізь сніги, прокладаючи шлях додому. Три дні тому він поїхав на пошуки своєї сестри Ісобель. Учора (а здавалося, цілу вічність тому) з Парижа надійшла телеграма: «Звірина зачаїлася крпк шукаю крпк» — хоча Г’ю насправді на полювання не ходив. Треба б і їй відправити телеграму. Що сказати? Щось загадкове, Г’ю полюбляв загадки. Нас було четверо крпк ти поїхав а нас все одно четверо крпк. (Бріджит і місіс Ґловер Сильвія не рахувала). Чи прозаїчніше: дитя народилося крпк все добре крпк. Усе ж добре? Дитина ледь не померла. Ледь не задихнулася. А що, як з нею не все добре? Уночі вони взяли гору над смертю. Цікаво, коли та прийде взяти реванш.

Коли Сильвія нарешті заснула, їй наснилося, що вони переселилися в новий дім і тепер вона блукає незнайомими кімнатами в пошуках дітей, гукає їх, а в душі знає, що ті зникли назавжди й ніколи не вернуться. Вона рвучко прокинулася і зітхнула з полегшею: бодай маля досі при ній на неозорій сніжній рівнині ліжка. Маля... Урсула. Сильвія заздалегідь вигадала імена: якби народився хлопчик, був би Едвард. Це вона давала дітям імена, Г’ю, здається, було байдуже, як їх назвуть — хоча, мабуть, і його терпець від чогось би та й урвався. Може, від Шахерезади. Може, від Гвіневери.

Урсула розплющила свої молочні очиська і, здається, втупилася у стомлений підсніжник.

— Люлі-люлі, — промуркотіла Сильвія.

Як же тихо, як оманливо тихо. Все можна втратити за мить, досить послизнутися...

— Треба уникати темних думок за будь-яку ціну, — сказала вона Урсулі.

Війна

Червень 1914 року

Містер Вінтон — Арчибальд — примостив мольберт на піску. Саме намагався передати краєвид водянистими мазками кобальтової і пруської сині, земляної і морської зелені. Він недбало торкнувся полотна пензлем, додав закарлючку-чайку у небі, яке майже зливалося з хвилями, й уявив, як хвалитиметься, повернувшись додому: «Пишу, знаєш-но, в дусі імпресіоністів». Старий парубок містер Вінтон гибів над паперами на бірмінгемській фабриці шпильок, але це не заважало йому в душі бути романтиком. Він записався до велосипедного клубу й щонеділі силкувався від’їхати чимдалі від бірмінгемського смогу, а відпустку щороку проводив над морем: дихав повітрям свободи й уявляв себе митцем, хоч на тиждень.

Може, додати фігури? Вони нададуть картині життя й «динаміки», так радив учитель на вечірніх курсах (містер Вінтон записався у художній гурток). Хоч би й тих двох дівчаток біля води. На щастя, вони в панамках, не доведеться намагатися виписувати личка — цього мистецтва він ще не опанував.

*

— Ходімо пострибаємо через хвилі, — сказала Памела.

— Ага, — сказала Урсула і не зрушила з місця. Памела схопила її за руку й потягла до води.

— Не дуркуй.

Що ближче вони підходили до