Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Я зрозуміла, що мені терміново потрібно додому, щоб все якнайшвидше пояснити татові. Не хотілося б, аби він думав про мене погано.

— Гордію! — закричала я, коли вибігла зі своєї кімнати. — Гордію!

Я почала швидко спускатися сходами, тримаючись за поручні. Мало не впала, але все ж втрималася. Одразу помітила хлопця, що сидів на стільці біля столу на кухні.

— Гордію! — знову крикнула я.

— Чого ти верещиш з самого ранку? — пробурмотів він. — У мене голова розколюється.

Хлопець приклав свої пальці до скронь та почав робити кругові рухи, заплющивши очі.

— Мені терміново потрібно додому! Зараз же відвези мене.

— Нічого собі! То ти тепер моя велика начальниця, що я повинен тебе слухатися?

— Я тепер твоя дружина! — голосно сказала я та підняла вверх свою праву руку, на якій красувалася обручка.

— Навіщо тобі додому? — вже спокійніше спитав Гордій. — Невже задумала втекти так швидко?

— Мені... Ем... Треба зібрати свої речі, — швидко мовила я перше, що прийшло мені в голову.

— Навіщо тобі речі, якщо у твоїй шафі їх дуже багато?

— А я не хочу ходити в одязі твоєї колишньої!

— Вона не носила його, Поліно.

— І що? Може, мені не подобається? У неї нема смаку. Ось! — я показала на коротку нічну сорочку, що була на мені. — Що це взагалі таке? Повний відстій. До того ж мені потрібна моя косметика, а ще б не завадила білизна.

— Гаразд! — Гордій закотив очі. — Потім заїдемо до тебе.

— Потім? — перепитала я. — Мені вже треба.

— Через годину має приїхати Микита. Якщо ти забула, то нам з тобою треба укласти договір.

— Він не може трохи почекати? Мені просто терміново треба додому.

— А ти не можеш трохи почекати?

— Ну, будь ласка! — пропищала я та ображено надула губи. — Мені дуже-дуже треба. Це не буде довго. Обіцяю!

— Як добре, що це тільки на три дні, — пробурмотів він і похитав головою. — Збирайся! Маєш п'ятнадцять хвилин.

— Що? — обурилася я. — Тобто ти даєш мені час, за який я повинна зібратися? Це виглядає як приниження. Я на таке не погоджувалася.

— Ти поки взагалі ні на що не погоджувалася. Договір ми ще не уклали, але все ж ти тепер моя дружина.

— Я рада, що ти пам'ятаєш про це. Сподіваюся, що не забудеш на майбутнє, хто я для тебе найближчих шість місяців.

— Не забуду, але все ж хочу попередити, що буде краще, якщо ти слухатимешся мене. Не завжди ж тобі командувати, Поліно. До речі, у тебе вже залишилося десять хвилин.

— Як же ти мене... — я замовкла, стиснувши руки в кулаки. — Бісиш!

— О, а я думав, що подобаюся тобі! — глузливим тоном сказав Гордій. — Ти щойно нещадно розбила моє серце.

— Шкода, що не твою голову, — буркнула я та широко усміхнулася йому.

Та все ж усміхатися довелося недовго, але у мене дійсно залишилося мало часу, щоб зібратися. Я спершу забігла у ванну, щоб привести себе в порядок, а тоді довго рилася в гардеробі цієї Діани. Важко було знайти щось звичайне серед цих усіх суконь та блузок. Я одягнула бежеву спідницю та білу футболку. Спідниця ідеально підійшла мені за розміром, а футболка була трохи тісна в грудях. Та все ж я розуміла, що у мене нема часу на те, щоб шукати щось інше. Взуття теж було вдосталь, але тут наші розміри не збіглися. Я взяла босоніжки на низьких підборах. Вони були мені трохи завеликі, тому я тісніше затягнула ремінці. Швидко схопила свою сумочку і телефон та побігла на перший поверх.

— Ти спізнилася на десять хвилин, — сказав Гордій, коли побачив мене. — Наступного разу будь оперативнішою.

— Будь оперативнішою, — покривилася йому я і показала язика.

— Ти наче мала дитина. Не пригадую, щоб погоджувався бути нянькою.

— То може, кинеш перегони й таки станеш нею? Я впевнена, що тебе приймуть нянькою в садочок. Принаймні, шість місяців досвіду роботи уже буде.

— Ходімо вже, — пробурмотів він.

Гордій почав спускатися сходами до гаража. Я схвильовано йшла за ним у передчутті поїздки на тій крутій тачці, але хлопець чомусь підійшов до білого джипа. Могла б попросити у нього поїхати на Камаро, але довелося б довго вмовляти його. На це у мене зовсім не було часу. Гордій відчинив мені дверцята з пасажирської сторони й кивнув, щоб я сіла всередину.

— Думала, що ми поїдемо на іншому автомобілі, — все ж сказала я.

— Не цього разу, Поліно.

Я видихнула і повернула голову в сторону красивого автомобіля багряного кольору. Мені так хотілося прокататися на ньому. Мою увагу привернули великі металеві двері, яких я не встигла вчора помітити.

— Що за тими дверима? — поцікавилася я.

— Це не твоя справа. Сідай уже!

— Там у тебе щось незаконне? Бо іншого пояснення такої секретності я не знаходжу.

— Не маю жодного бажання щось розповідати тобі, — трохи роздратовано сказав Гордій. — Сядь уже нарешті, Поліно! У мене і так голова розколюється.

— Може, випий пігулку? — запропонувала я та повільно сіла в авто.

— А може, ти вже нарешті закриєш свій рот? — буркнув він і голосно зачинив дверцята біля мене.

Гордій обійшов автомобіль та сів за кермо. Я ж потягнулася до паска безпеки. Довго не могла розібратися, як саме його защепити. Хлопець роздратовано видихнув і сам защепив пасок. Ну що ж, дякую! Ми виїхали з гаража, а тоді я сказала адресу будинку свого батька. Усю дорогу я мовчала, дивлячись у вікно. У голові було багато ідей та способів, як пояснити все батькові. Він повинен повірити мені, бо іншого виходу в мене просто не було. Дорога зайняла тридцять хвилин. Автомобіль зупинився біля великого двоповерхового будинку мого тата. Я тут прожила усе своє життя і взагалі у мене були плани повернутися сюди через три дні.

— Зачекаю тебе на вулиці, — сказав Гордій і вийшов з авто.

Я трохи хвилювалася, але все ж зібралася з силами й теж вийшла на вулицю. Повільно попрямувала до воріт, а тоді зайшла на подвір'я. З кожним кроком хвилювання всередині наростало. Я просто не розуміла, чому так нервую. Наче ж нічого не сталося. Я всього лише втекла зі свого весілля без жодних пояснень та вийшла заміж за незнайомця. Напевно, у світі кожного дня трапляється така ситуація з кимось. Вчора це сталося зі мною.
Двері були відчиненими, тому я просто зайшла всередину.

— Агов! — крикнула я. — Є хто вдома?

Мені ніхто не відповів. Я попрямувала до вітальні, адже тато переважно тут перебував, коли в нього був вихідний. Одразу ж побачила чоловіка, що сидів на великому шкіряному кріслі, тримаючи в руках стакан з коньяком. Насправді тато дуже рідко пив. Він підняв свої блакитні очі на мене. Я ледь здригнулася від його суворого погляду.

— Ура! От і з'явилася наречена! — сказав він і розвів руками. — Аріна якраз складає твої речі.

— Тобто? — здивовано спитала я.

— Ну, ти ж тепер одружена, тому будеш жити зі своїм чоловіком.

— Як це? Тату, все не так, як ти думаєш!

— Справді? — Батько повільно піднявся зі стільця. — Значить, це не ти втекла з власного весілля, осоромила свою сім'ю та вийшла заміж за коханця?

— Він не мій коханець! — обурилась я. — Ми... Ми просто...

— Просто що? — закричав тато. — Ігор мені все розповів.

— І що він тобі сказав?

— Що ти уже давно зраджувала йому з цим безсоромним. Він пробачив тобі, бо по-справжньому кохав тебе і сподівався, що ти змінишся. А ти що зробила?

— Серйозно? — голосно спитала я. — Чому ж тоді Ігор не розповів тобі, що сам зраджував мені з моєю ж найкращою подругою?! Він весь час використовував мене, щоб підібратися до тебе! Йому потрібні твої гроші та бізнес.

— Можеш даремно не старатися, Поліно.

— То ти віриш йому? — Я розчаровано подивилася на тата. — Ти віриш тому безчесному хлопцеві, а не рідній доньці?!

— Я вірю своїм очам! І це ти кинула Ігоря в день весілля, а не він тебе. До того ж одночасно вийшла за іншого! Ти точно його знала й у тебе були з ним стосунки! Інакше ти б не виходила заміж. Виходить, що брешеш тут тільки ти!

_ Знаєш, якщо ти так думаєш, то я не буду тобі нічого доводити.

Мій тато був надто впертим. Я знала, що не переконаю його в правдивості своїх слів. На це потрібен час.

— Забирай свої речі та йди геть! — різким тоном сказав тато. — Ти більше не отримаєш від мене ні копійки.

— Ти ось так просто відмовляєшся від мене, тату? — спитала я, відчуваючи неприємний клубок у горлі.

— Ти сама відмовилася від нас, коли осоромила перед усіма!

— Значить, сюди я вже не зможу повернутися?

— Тебе тут більше ніхто не чекає, Поліно. Ти тепер маєш чоловіка. Живи у нього і нехай він оплачує усі твої потреби та забаганки.

— Круто! — буркнула я та відвела погляд. — У мене навіть слів нема.

— А що ти хотіла? Думала, що я підтримаю тебе? — спитав тато та уважно подивився в мої очі. — Вчора ти поставила мене в дуже незручне становище. Я не знав, як пояснити сотні гостям, куди поділася наречена. І це я ще мовчу про ту величезну суму, яку ми витратили на те кляте весілля! Якщо ти хотіла вийти заміж за того хлопця, а не за Ігоря, то чому раніше не сказала? Ми могли скасувати весілля! Для чого був потрібен цей цирк, Поліно?

— Я не знала, що так вийде!

— Годі! Більше не хочу тебе слухати. Твій чоловік багатий, тому ти не пропадеш. Та і ще ж маєш свою ту нікчемну роботу. Тепер можеш займатися будь-чим, бо мені абсолютно байдуже.

— Гаразд! — погодилася я та гордо підняла голову, стримуючи бажання заплакати. — Нехай буде так! Та все ж рекомендую тобі не довіряти Ігорю.

— Мені не потрібні твої рекомендації.

— Тоді не дивуйся, коли він обдере тебе до нитки.

— Аріно! — раптом закричав тато. — Іди сюди!

— Що таке? — почувся її голос з другого поверху.

Вона підійшла до сходів та завмерла, коли помітила мене. Її очі збільшилися майже вдвічі. Сестра деякий час тупо витріщалася на мене.

— Ти вже склала речі Поліни? — спитав батько.

— Так, — відповіла вона. — Щойно зібрала останню валізу.

— От і чудово! — Тато уважно подивився на мене. — Можеш забиратися геть.

Я не могла повірити, що мій тато так просто виганяє мене з рідного дому. І головне — за що? Я глибоко вдихнула і швидко попрямувала на другий поверх до своєї кімнати. Коли зайшла в спальню, то побачила декілька валіз та сумку.

— Що сталося, Поліно? — спитала сестра, коли зайшла за мною в кімнату. — Куди ти ділася вчора? І що це за весілля? Я нічого не розумію. Тато розізлився, а Ігор сказав, що ти весь цей час зраджувала йому з тим хлопцем.

— Не слухай Ігоря! — різко сказала я. — Він лицемір та брехун. Сам зраджував мені з Юлею, а тепер ще й на мене наговорює.

— Що? — здивувалася Аріна. — А як ти тоді опинилася на весіллі з тим Гордієм? Я навіть не знала хто він, а коли побачила статтю з твоїм фото, то була шокована.

— Це фіктивний шлюб, — зізналася я, бо розуміла, що не зможу приховувати це від найріднішої для мене людини.

— Це вже точно ні! — майже закричала вона та почала сміятися. — Фіктивний шлюб? Ти жартуєш?

— Я тобі все поясню, але пізніше. Хочу якнайшвидше забратися звідси.

Я схопила дві валізи та почала тягнути їх на перший поверх. Сльози зібралися на очах. Хотілося втекти з цього дому, де ніхто не повірив мені. Я вийшла на вулицю і глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїтися. Аріна позаду тягнула решту моїх речей. Я ж попрямувала до воріт, де на мене чекав Гордій. Він трохи насупився, коли побачив дві валізи в моїх руках. Хлопець поклав їх в багажник, а коли побачив ще дві валізи та сумку, то взагалі здивувався. Я швидко попрощалася з Аріною та обійняла її. Вона стояла за воротами й поки не була зацікавлена у знайомстві з моїм чоловіком. Здавалося, що сестра досі була шокована цією ситуацією.

— Мені здається, чи тут речей забагато для трьох днів? — спитав Гордій, коли я підійшла до автомобіля. — Ми ж їхали тільки по твою косметику та білизну?

Я нічого не відповіла, а просто мовчки сіла в авто. Мені треба було вирішити, що робити далі. Гроші за цей шлюб дадуть, мабуть, лише після завершення терміну договору. Можливо, буде аванс, але мені точно не вистачить його, щоб орендувати довгий час квартиру. Моя робота теж була непостійна, бо на покази та фотосесії мене запрошували не так часто, як би мені хотілося. І що тепер робити?

За своїми думками я навіть не помітила, що ми вже приїхали до будинку Гордія. Він заїхав у гараж і припаркував авто. Потім хлопець почав витягувати з багажника мої валізи. Я ж вийшла з автомобіля та важко видихнула.

— То ти ще плануєш кудись переїжджати, чи як? — спитав Гордій, дивлячись на мої речі.

— Не планую, — відповіла я. — Вирішила, що буду тепер жити зі своїм чоловіком. Щонайменше — шість місяців. Тобто у загальному шість місяців.

— Що ти сказала? — перепитав він і глянув у мою сторону.

— Мені нема де жити, а ти — мій чоловік. От і забезпечуй мене!

Я усміхнулася йому, намагаючись хоч трохи заспокоїти його злість. Здається, мені це не дуже вдалося. Він дивився на мене так, наче хотів вбити просто таки в цьому гаражі.

— Чекай, то ти збираєшся жити тут шість місяців? — знову спитав він, наче хотів остаточно переконатися в моїх намірах. — Пів року зі мною під одним дахом?

— Ну... Так, мабуть. До того ж це тепер наш будинок.

— Це мій будинок!

— Але ж ми одружені. Розслабся, Гордюша! Я не буду діставати тебе.

— Не будеш, бо через три дні поїдеш звідси геть!

— Значить, мені доведеться розповісти твоєму дідусю всю правду, — сказала я та похитала головою. — Сумно, але він так розчарується у тобі. Цікаво, кому тоді перейде його спадок?

— Ти не зробиш цього, Поліно!

— Чому? Ти не маєш чим шантажувати мене. Погодься, що у тебе більше вигоди з цього шлюбу. Дозволь мені пожити трохи тут, а я обіцяю тобі, що не розповім нічого твоєму дідусю.

Хлопець роздратовано подивився на мене, міцно стискаючи щелепи. Він схопив мої валізи, а тоді сердито потягнув їх в будинок, не відриваючи свого погляду від мене. Я ж глянула у стелю, намагаючись стримати свою усмішку. Жити тепер мені є де, тож одну проблему можна вважати вирішеною.