Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Коли я зайшла до себе у кімнату, то Гордій уже заніс усі мої речі та пішов до себе. Я втомлено сіла на ліжко, дивлячись на валізи. Ненавиджу розкладати одяг. Це займе майже весь сьогоднішній день. Мені хотілося б вдягнути спортивний костюм та зайнятися йогою, але я розуміла, що все ж доведеться розібрати усі валізи. До того ж скоро Микита має прийти з тим договором. Уже б швиденько підписати його. Я все ж зібралася зі своїми силами та почала розкладати речі. Через дві години роботи відчула, що вже добряче зголодніла. Це не дивно, адже я сьогодні ще нічого не їла. Залишивши валізи, я вийшла з кімнати та попрямувала на перший поверх. Гордія ніде не було видно, але це і на краще. Мабуть, його дуже сильно злить моя присутність, але він сам цього захотів. Не треба було привозити мене сюди, то мав би спокій. Ну а тепер має таке щастя, як я. Коли відкрила холодильник, то побачила багато овочів і фруктів. Мені захотілося з'їсти щось легке, бо вчора на весіллі я добряче переїла. Тепер треба швидко привести себе в форму, бо на мене ж ще чекає фотосесія. Шкода лише, що з Гордієм. Я взяла собі один банан, яблуко та трохи полуниці. Почала те все нарізати. Мою увагу привернув якийсь шум на вулиці, але я вирішила проігнорувати це. Через декілька хвилин вхідні двері відчинилися. Я почула голосний дитячий плач і скривилася. Це ще що таке? У мене аж рука з ножем зависла у повітрі. Я побачила, що до вітальні зайшов Гордій, а за ним Микита з маленьким хлопчиком на руках. Дитина крутилася в різні сторони, заливаючись сльозами. Чому діти завжди так люблять кричати?

— Поліно, ходи сюди! — голосно сказав Гордій.

Я засмучено видихнула, дивлячись на фрукти, які не встигла нарізати. Вони не могли прийти трохи пізніше? Я кинула в рот одну полуницю та попрямувала до вітальні.

— У мене дуже мало часу, — заговорив Микита. — Потримай його, будь ласка!

Він простягнув мені маленького хлопчика. Йому, мабуть, ще і двох років не було.

— Я? — розгублено спитала.

Микита просто запхав малого мені в руки. Я трохи невпевнено обійняла хлопчика та знервовано усміхнулася. Він уважно дивився на мене своїми великими зеленими очима. Вони були такими гарними, що я заворожено розглядала хлопчика. Нікого раніше не бачила таких очей. Маленький схилив голову вбік, дивлячись на мене, а тоді забрав пальці зі свого рота і вдарив своєю рукою по моєму обличчі. Я відчула щось мокре на моїй щоці. Напевно, це була його слина. Мені захотілося якнайшвидше витерти своє обличчя, але цей хлопчик продовжував бити мене своєю маленькою рукою.

— Усе! — різко сказала я та схопила його ручку. — Перестань!

Він лише засміявся, а тоді вдарив мене по чолі, але уже іншою рукою. Я роздратовано видихнула, стримуючи свою злість. Оця вся слина та дитячі крики — це зовсім не мило! Раптом хлопчик почав бити мене по голові та міцно стиснув у руках моє волосся. Я скрикнула від болю, а на очах уже з'явилися сльози. Було таке враження, наче він вирвав усі мої передні пасма.

— Ну все, Артемчику, годі! — раптом сказав Гордій і забрав малого з моїх рук. Він до останнього не хотів відпускати мого волосся, але все ж зробив це. — Поліна і так має такий вигляд, наче все життя б'ється головою об стінку, а ти ще її по голові б'єш.

— Що ти сказав? — обурилася я, поправляючи своє волосся. — Це взагалі-то ти виглядаєш так, наче на тих своїх перегонах без шолома їздиш. Часто головою б'єшся? Я не здивуюся, якщо так.

— Нарешті! — сказав Микита, витягуючи зі свого портфеля теку з документами. — Ледве знайшов договір. Уже подумав, що забув його вдома.

Він відкрив теку та витягнув з неї документи у двох примірниках. Один дав мені, а інший — Гордію. Микита забрав свого сина в хлопця і посадив його на крісло. Я ж сіла на диван і взялася читати договір. Тут усе було цілком зрозуміло та логічно. Ми просто мали бути одруженими протягом шести місяців та виконувати обов'язки чоловіки та дружини на публіці. Нічого нового та особливого. Мене більше цікавила оплата. Я побачила суму, що маю отримати після закінчення терміну дії договору. Мене вона навіть дуже влаштовувала, тому я погодилася з цими умовами. До того ж про фотосесії в угоді також згадувалося. Єдине — умова про нерозголошення. Я не мала права нікому говорити про те, що наш з ним шлюб — фіктивний. Фактично я вже сказала про це сестрі, але вона точно не розповість нікому. Тепер уже я не могла шантажувати Гордія тим, що розкажу його дідусю правду, адже це означатиме, що я порушила договір. Ну а порушення теж тягне за собою відповідальність, і тоді мені доведеться платити великий штраф.

— То вам усе підходить? — спитав у нас Микита.

— Так, — відповіла я. — У будь-якому випадку ми вже одружені, тому цей договір — це лише формальність.

Микита передав мені гелеву ручку і я поставила свій підпис біля свого імені. Краєм ока помітила, що Гордій все ще щось уважно читає у цьому договорі. Я легко штовхнула його своєю ногою та передала йому ручку. Він лише роздратовано фиркнув, але таки взяв ручку та поставив свій підпис. Ми обмінялися примірниками й знову підписалися. Таким чином кожен з нас мав екземпляр договору з підписами обох сторін.

— От і чудово! — сказав Микита та схопив свого сина на руки. — Мені вже час бігти. Щасливого вам подружнього життя!

— Дякуємо! — сказала я та широко усміхнулася. — Вам теж всього хорошого. Сподіваюся, що ваш син не з'являтиметься тут протягом цих шести місяців. Моє волосся мені дуже цінне.

Гордій кинув на мене різкий погляд, а я всього лише знизала плечима. Потім він поспішив за Микитою, щоб провести його. Я ж забрала один примірник договору та віднесла його до своєї кімнати. Вирішила сховати у шафу, але потім треба буде знайти краще місце. Не хотілося б, щоб його хтось побачив. Хоча я і не планувала нікого приводити до своєї кімнати. Та хто зна, може, в мене з'явиться якийсь красивий молодий коханець? Я усміхнулася своїм думкам, а тоді знову спустилася до кухні, щоб нарешті поїсти. Я зробила собі фруктовий салат з грецьким йогуртом та горіхами.

— Завтра дідусь прийде на вечерю, — сказав Гордій, коли теж зайшов на кухню. — Сподіваюся, що ти не зробиш ніяких дурниць.

— Ти про те, що я казала зранку? Ми уклали договір, тому, ясна річ, що я не розповім йому про наш фіктивний шлюб.

— От і добре!

— Слухай, а ти ж не проти, якщо я поживу трохи в тебе? — обережно спитала я. — Так, цього нема у нашому договорі, але мені просто більше нічого не залишається.

— У тебе нема своєї квартири? — спокійно спитав Гордій.

Він витягнув з холодильника якийсь суп та почав підігрівати його на плиті.

— Я з дитинства живу з батьком. Ми з сестрою ніколи нікуди не переїжджали, — відповіла я, жуючи свій фруктовий салат. — Тато розізлився на мене через це одруження і сказав, що якщо я вже вийшла заміж, то маю жити зі своїм чоловіком. Мені більше нема в кого просити прихистку. Ти ж не виженеш мене?

— Подивлюся на твою поведінку. Якщо будеш дратувати, то я за себе не ручаюся.

— Чого ти постійно такий злий? — спитала я, насупившись.

— Бо я звик до спокійного життя, а з тобою усе не так, — відповів він.

Гордій перелив суп у тарілку та сів за стіл навпроти мене.

— Це ж і так лише на шість місяців, — пробурмотіла я. — Потерпиш трохи.

— А у мене хіба є інший вибір?

Хлопець уважно подивився на мене, а тоді почав їсти свій суп. Я ж доїла фрукти та повернулася до себе в кімнату, щоб розкласти решту речей. Це зайняло більше часу, ніж мені здавалося. На годиннику вже була майже десята година вечора. Я витягнула чисті рушники та свій улюблений атласний халат червоного кольору. У моїй голові крутилася пісня Тейлор Свіфт "Blank space", тому я просто пленталася коридором, наспівуючи пісню. Ще зранку помітила через декілька дверей від моєї спальні велику ванну кімнату. Окрім душової кабіни, там було ще джакузі. Мені так хотілося полежати в гарячій воді та розслабитися.