Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Вибігаємо через широкі двері на двір. Й опиняємося на сходах, котрі тягнуться вниз, від палацу позаду на тисячу сходинок, точно. А може й більше. Рахувати точно не буду. Знизу, де вони закінчуються – площа, від неї тягнуться дороги, які зникають у лісі, позаду ж неї – море. Сині води плещуться об кам'яні плити й іноді потрапляють на саму площу. На блакитному небі жодної хмаринки. Тільки сонце нещадно палить. І, як не дивно, все навколо цвіте та пахне, наче ми опинилися в казці.

Переглядаємося з Дашкою й підхопивши кляті спідниці несемося сходами вниз.

– План простий – збігаємо вниз і повернемо ліворуч, в ліс. – Задихаюсь від втечі.

– А може праворуч? – Не відстає Дашка. Русяве волосся розвівається ніби прапор позаду неї. Думаю, моє так само хапає вітер.

– Ліворуч! Щоб я ще раз тебе послухала! – Фиркаю, та озираюсь.

Раптом величезна, просто неймовірних розмірів тінь птаха перетворює день на ніч. Налякана, задираю голову й бачу над собою Демоняку. Так-так, цей типчик летить зверху, ніби янгол, розмахуючи своїми чорними крилами. Ще й не сам, а у супроводі ще одного такого самого, тільки трішки меншого у розмірах.

– О БОГИ! – Вигукує Дашка.

– А я що казала?! Швидше!

Та не встигають слова зірватися з язика, як тінь стрімко опиняється наді мною на відстані метра, ручищі Сеера обхоплюють мене за талію й притягують до себе одним ривком, від чого дихання збивається і я починаю жадібно хапати повітря ротом. З Дашкою роблять те саме й ось ми вже у небесах. Кричу, наче ненормальна. Хто його знає, може цей Демоняка зараз кине мене на землю, йому ж варто тільки послабити обійми. Зриваю раз за разом голос. А потім відчуваю жар від його тіла. Ого, просто таки пекельний. Стає душно. Повітря не вистачає. Та й вітер від польоту не полегшує участі.

Ну блін, потрапила у халепу!

Приземляємося ми одночасно. Я і Дашка. Ну і ці крилаті гади. Сеер ставить мене на ноги та на мить притримує ручищами за тонкі плечі, рятуючи від падіння. Ну і ну! Просто джентльмен у всій красі. Швидко кидаю погляд на подругу здуваючи волосся з обличчя, й бачу в її очах паніку. Ага, а ти що хотіла, люба? Схуднула, блін?!

– Леді Ліліана має відпочити. – Каже Демон служницями, котрі з'явилися наче нізвідки, й підштовхує мене у спину.

– Без Дашки не піду! – Гиркаю, зрозумівши, що подругу то мою чомусь не пхають слідом.

Імператор здивовано здіймає очі, а потім ще й хмурить свої ідеальні брови, розглядаючи мене, як експонат. А потім киває своєму крилатому другові позаду й той забирає свою руку з Дашки. Подруга вмить опиняється поруч зі мною, хапає за руку та окидає двох чоловіків диким поглядом. Мені навіть чути її шокованих слів не потрібно, й так знаю – вона у паніці.

– Леля, – вкрадливо звертається до мене Імператор, – швидко за служницями, інакше підніму у небо й викину у море!

Чесно кажучи от ці його словечка змушують повірити, що так і зробить. Тому доводиться запхати все своє обурення в дупу та слідувати за бідними дівчатами у сірих сукнях. Як вони в них тільки у таку спеку ходять: комір під горлянку, тканина сто відсотків з шерсті, видно ж. Але йду я з саду, в якому нас висадили, гордливо задерши голову. Нехай думає, що я полонянка, але не на ту натрапив! Я ж зі своїм чоловіком рік прожила! І там таке було, що навчило мене стійко добиватися свого, ще й рота затикати. Усім!

*****
Сеер

Не думав, що Ремакс може відправити у подарунок ТАКУ! Спочатку! А потім зрозумів – ніяка це не принцеса Ліліана, нащадок Ремаксу, донька імператора Рейма.

Вона – стихійне лихо.

Лихо, яке не з нашого світу, не з нашої реальності.

Що сталося зі справжньою Ліліаною – не відомо. Але саме та ніжна й мила дівчина мала приїхати до мене у якості нареченої. Ми хотіли створити союз двох Імперій, особливо після того, як врятував їх країну від Долини Пісків.

Та ця…

Ця помилка самого Всесвіту псує все.
Звісно, на ній одружуватися ніхто не буде. Тим паче, що зі справжньою Ліліаною її об'єднує тільки зовнішність.

Хоч вона так майже і сказала. Та і якби не сказала, зрозумів би. Енергетика не та. Ми, демони, дуже гарно вміємо її “бачити”. 

Не знаю, хто там вирішив погратися у переселення душ, Аббадон, Долина Пісків чи взагалі якісь недруги, бажаючи розвалити союз Саар і Ремакса, але в них явно виходить. Вже!
Тому що довелось збрехати Імператору, що корабель принцеси Ліліани потонув, хоч я його навіть в очі не бачив. Можливо ще й не все втрачено і справжня Ліліана ще пливе до мене. Хоч дуже сумніваюсь. Якщо її копія з паралельного світу тут, то вона мусила її замінити.

Але цій Лелі знати про це не потрібно.

Тому, як тільки відчув, що вона не та дівчина, сказав, що наложниця, безправна жінка. І не даремно! З цією неможливо впоратись якось інакше, тільки силою.

Та як же мене дратує все це. З огляду на минулі століття я вирішив нарешті створити свої “райські кущі”, так і вийшла країна Саара. Люцифер махнув рукою, сказавши, роби, що хочеш, у мене тут справи важливіші. А деякі демони з мого легіону навіть пішли зі мною.
Мій народ щасливий. Вони люблять свого Імператора. Цінують. Тому що, коли я їх усіх підібрав, коли на території Саари була інша країна всі вони вмирали від голоду на порожніх землях. Тепер же тут просто проштовхнутись ніде від людей та плодових земель.

Але є одна умова – чужих не пускати. Старанно тримати характер Сеера, мій тобто, в таємниці й розносити чутки світом, що я – жорстокий та кровожерливий. Так і тільки так можна забезпечити безпеку власного дому. А Саара мій дім. Справжній.