Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Я отямилась несподівано, немов мене витягли з морських глибин, позбавили води, що застрягла в легенях, наділяючи можливістю зробити повноцінний вдих. Голова йшла обертом через те, що я різко сіла, але незабаром усе минулося. Де я? Що зі мною трапилося? Я натужно намагалася згадати останні події, але вони пробились крізь пітьму розвіяних думок не відразу.

За вікном йшов дощ і вже стемніло. В кімнаті був увімкнена лише одна лампа, яка стояла на тумбочці неподалік від ліжка. Я протерла очі та відкинула у бік ковдру. Поступово, немов шматочок за шматочком я почала збирати цілісну картину минулих подій. П’яний батько. Чоловік, якого звуть Габріель. Карти. Поїздка. Готель «Персефона». Душею миттєво оволодів крижаний страх. Я глянула на себе з подивом, бо виявила, що все ще одягнена. Дивно… Мені здалося, що цього чоловіка не зупинить навіть мій непритомний стан. Я прислухалась до почуттів свого тіла, але все було як і раніше, за винятком головного болю.

Невже вирішив зглянутися? Якщо так, то я найщасливіша людина в усьому Всесвіті. Можливо, цей Габріель все ж таки віднайшов у собі совість? Я швиденько піднялась з ліжка та поправила ковдру. На подушці, зовсім поруч зі мною лежала велика коробка червоного кольору, прикрашена білим шовковим бантом, під яким красувався надпис «Jimmy Choo». Цього надпису було достатньо, щоб зрозуміти, що саме знаходиться у коробці.

Я насупилась, але все ж через цікавість заглянула в середину. В коробці лежала пара неперевершено красивих чобітків, кольору рожевих троянд. Елегантний, тоненький ремінець, міцні сталеві підбори, прикрашені дорогими стразами, кругленький носик, плавна форма підйому. Раніше, коли ми з батьком жили в достатку, я часто купувала собі модні журнали та із захватом роздивлялась одежу, взуття, що розробляли імениті дизайнери. Мені подобалися витонченні речі на тому ж рівні, як і процес читання книжок. Напевно, ця маленька дівчача слабкість залишилася зі мною і дотепер. Але це не означало, що я зараз покину все, забуду про свої страждання та взую ці туфлі. Закривши коробку, я направилась у бік дверей. Мені не потрібні ніякі подарунки, тому що за них доведеться розплачуватися власним тілом. Якщо Габріель вирішив саме на це зробити ставку, то в нього нічого не вийде.

Я потягнула за ручку дверей та майже врізалась в чоловіка. Всередині мене усе затремтіло від страху, коли я поглядом зустрілась із чорними очами Габріеля.

- Вже отямилася? – куточки його вуст сіпнулися у подобі посмішки.

Я позадкувала та ледве не впала. Колишній острах всередині мене, немов вибухнув шаленим спалахом. Затремтіли коліна. Лише на хвильку я дозволила собі подумати про те, що зможу спокійнісінько покинути готель, залишившись непоміченою. Усе одно на те, що за вікном йшов дощ, все одно на те, що відстань до мого дому занадто велика. Я б усе це з легкістю подолала, якби вийшла з готелю.

- За вікном шпарить такий дощ, що очами не встигнеш кліпнути, а місто вже затопить, - раптово почав розмірковувати Габріель, неспішно підходячи до вікна.

- Ви… Ви мене не відпустите? – Я хотіла сподіватися, що чоловік почув моє питання, бо я його промовила дуже тихо. Хоча навіщо ж мене відпускати? Мої благання раніше зовсім не діяли, а що тепер змінилось?

- Ні, - Габріель глянув мені в вічі, а в мене все життя майнуло в голові від цієї жорстокої лаконічної відповіді. – Поки не підвезу тебе додому, - він посміхнувся. Йому ще й смішно?! – Досить тобі, не тремти. Так, я дозволив собі забагато зайвого. Пробач. Тобі до лікаря часом не потрібно?

Я нічого не відповіла, тільки мотнула головою, все ще відчуваючи напруження у м’язах. Габріель обережно, не роблячи різких рухів, немов намагаючись не налякати мене, підійшов до ліжка та узяв коробку.

- Це тобі, до речі. Розумію, що вони зовсім не підходять для нинішньої погоди, але потім настане день, хмари розійдуться. До того ж мені здається, вони тобі личитимуть, - чоловік підійшов ближче до мне та протягнув коробку.

Я зовсім нічого не розуміла. Спочатку мене везуть в готель, щоб зґвалтувати, бо я стала дарунком у перемозі дурної азартної гри. А потім мені дарують недешеві туфлі. Як саме я повинна сприймати таку різку змінну поведінки?

- Н-ні, дякую. Мені нічного не потрібно, - я схрестила руки на грудях та зробила крок назад.

- Чого заїкаєшся? Настільки перелякав тебе? Бери, нічого мені за це від тебе не треба. Все ж таки це моя провина, що ти в капцях гуляєш.

- Я з дитинства заїкаюсь, а туфлі мені все одно непотрібні, - я намагалась говорити впевнено, але в душі все тремтіло та волало від жаху.

- Зрозуміло. Пробач, не знав. Я тебе підвезу до дому, бо не розумію, як ще спокутувати свою провину.

Я ніколи не билася, навіть уяви не маю, що це таке. В школі мене часто дражнили, ображали, але навіть тоді я не могла постояти за себе. Плакала десь у дівчачому туалеті, а потім поверталась до класу роблячи вигляд, немов нічого не трапилося. А ні татові, ні вчителям я не жалілась, страшно було та ніяково. Але зараз мені вперше за вісімнадцять років захотілося вдарити. Сильно так, щоб величезний синець залишився на обличчі.

Цей Габріель налякав мене, я вже прощалась зі своїм життям, а він тепер стоїть, посміхається та пропонує чортову коробку з дорогим взуттям. Він навіть уявити собі не може, що я відучувала в той момент, коли їхала в готель. Для цієї людини чуже життя, чужі почуття, лише якась збочена гра. Вважає, що переляк можна виправити дарунками?

Я нічого не відповіла, бо вирішила, що із цим покидьком зовсім непотрібно розмовляти. Поправивши рукава на свої кофтинці, я попрямувала до дверей. Потрібно користатися моментом, поки є така можливість та тікати.

- Дивлюся, що у маленької голосок прорізався навіть натяк на кігтики з’явився, - Габріель швидко наздогнав мене та схватив за руку. – Треба бути хорошою слухняною дівчинкою, щоб не нервувати мене. Не йти тоді, коли я ще дозволив. Мені тебе шкода стало, але я можу передумати. Ніч ще навіть не розпочалася.