Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Знаю, знаю. — Стара все кутуляла своїх «маврів і християн», раз у раз стромляючи в рота вказівного пальця, щоб пропхнути рис і квасолю там, де бракувало зубів. Потім замовкла, проводжаючи поглядом Смаглявку, господиню «Одноденного цвіту». — Ти ба. Сама кудись пішла, а вже смеркається. Дивина. Чоловік не відходить від неї ні вдень ні вночі. А чи він їй чоловік? Так кажуть. А може, то й не чоловік. Може, то просто коханець. Краще, коли він їй не чоловік, бо саме коханець підходив би для такої самиці, такого скарбу: смагляве обличчя, двоє примружених, чорних, холодних очей. Так, краще, коли він їй не чоловік. Чоловік, звичайно, користується більшою повагою, але йому не обов’язково бути самцем. А їй треба самця, бо та, що має коханця, має все.

— Ой, що це в мене наморочиться в голові, — мовила стара й ухопилася за одвірок, відчуваючи, як усе обертається перед її очима. Навіть за псом, що вертівся поряд, годі встежити — все крутиться, крутиться й крутиться. Пес. Вона сама. Її голова. Двері. «Маври й християни» — квасоля й рис, перемішані в тарілці. Перші зорі, боязкі, далекі, мов рисинки в квасоляній чорноті ночі, що зависла над небесною бойнею. Захід став кольору оббілованої туші. А вона має вдовольнитися квасолею й рисом. Відколи помер її чоловік, вона не куштувала м’яса. Розтулила пошерхлі губи й усміхнулася кількома розхитаними зубами, які ще залишилися спереду. Як же це вийшло, що вона не куштувала м’яса, відколи помер її чоловік? А той, інший, був на прізвисько Мумія. Прокажений санітар, що доглядав прокажених. Коли приходив, то не роздягався, а розбинтовувався. Весь був у широких бинтах, наче мумія… У нього не було ні виразок, ні чогось іншого, що викликало б відразу. Ні виразок, ні гнійників. Просто він здавався обпеченим чи обвареним луговою водою: з його білястої шкіри сипався порошок як ото з луски сухої рибини — ото й уся хвороба.

Стара мало не закричала, відчувши чиюсь холодну, наче гума, руку на своїй руці. Холодну. Холодну.

То сеньйора Онофре Бракамарте схопила її за руку. Пальцями, немов затягненими в гумові рукавички. Стала перед нею темною постаттю. І озвалась до неї:

— Клео?

— Так. Клеотільда Морено, — відповіла стара. Вона уривчасто дихала з переляку, по спині повзали мурашки. На щастя, з посейбічних істот у неї ще залишився пес, що лежав майже біля ніг, і хоча й спав, його можна було збудити ногою й покликати на захист.

— Забудьте це ім’я. Від цієї хвилини ви Клеопатра, і я принесла вам вісті звідти.

— О боже! — промимрила стара.

— Послання від…

— Мого чоловіка?

— Ні, від Мумії.

— Так, він теж помер.

— Ні, обернувся на сонячний порох, як і все живе.

— Еге ж, він завжди ходив припорошений. Де зупинявся, лишалася купка білого пороху. Якби його збирати, казала я йому, можна було б продавати замість тальку.

— Мумія просив переказати, щоб ви не клопоталися про ближніх; то ма-те-рі-аль-ні істоти, наче тички на земній путі.

— Які ще тички? Ні, сеньйоро Онофріто, бідною я була завжди, але тичкою — ніколи!

— Мовчіть і слухайте послання. Ви не чуєте ієрархій?

— Якщо ієрархії мають щось спільне зі святою трійцею, то я їх, мабуть, чую…

— Ви не чуєте, як планети тихо ступають по небесному склепінню, як зірки ходять навшпиньки на золотих пальчиках? То все люди, перетворені на сонячний порох.

— І Мумія теж ходить пішки? Йому не стало краще?

— Краще чи гірше — таких понять не існує для пороху, для сонячного вихору.

— І не кажіть, сеньйоро, що там усе таке саме, як і тут, — розчаровано мовила стара, чухаючи голову, ніби втираючи слова Бракамарте в рудуватий, укритий рідким, схожим на собачу шерсть, волоссям череп, — якщо там усе таке саме, то навіщо тоді було вмирати? Навіщо тоді помер мій чоловік? Навіщо помер Мумія? Він завжди мріяв їздити в екіпажі, на м’яких ресорах і пухових сидіннях. Щоразу казав мені: на тім світі ми не ходитимемо пішки.

— Нематеріальній істоті не потрібен екіпаж: вона — флюїд.

Стара вивільнила руку з холодних пальців Бракамарте. Але й далі відчувала їх на своїй руці, ніби затягнені в гумову рукавичку, холодні, як у мерця.

— Щось має бути таке, чого ми не знаємо. Я оце якраз, сеньйоро, думала про Мумію. Стривайте, чому я про нього згадала? Забула, та не в цім річ: якраз у цей час надійшли ви й налякали мене своєю холодною рукою. Я подумала, що то сам Мумія, і він справді явився мені, якщо не власною персоною, то у ваших словах, у посланні, яке ви мені передали. Хай вам віддячить за це господь. Погано тільки, що цей нещасний уже не пам’ятає навіть, як мене звуть, і плутає мене з отією, як її, Клеопатрою, що її показували в кіно. Усі тут ходили дивитись не неї. А я ні. Досить з мене моїх власних снів і марень, аби ще ходити в кіно й платити за те, щоб потім мучили нові сни й марення.

На хвилю вона замовкла, а тоді говорила далі:

— A-а, ось чого я подумала про Мумію. Згадала свого законного чоловіка Евсебіо Каравантеса, а про Евсебіо подумала, згадавши чоловіка Смаглявки, а про Смаглявку тому, що вона сама пробігла повз мене, коли ви гналися за якимсь чоловіком і пошпурили в нього головешнею. Вона була сама й кудись бігла.

У чисте надвечірнє небо з вологої землі здіймалися випари, змішуючись із густим п’янким духом магнолій, що пахли корицею; шумливими віялами похитувались чагварамо — високі, напівзасохлі пальми в патіо великих, потонулих у пилюці будинків. День згортав свою білу книгу. З’являлася невиразна тривога. Хотілося скінчити щось, що не кінчалось, хоча святу вже настав кінець. Із земної оболонки Бракамарте з її суворим обличчям, зі щоками, які звисали, мов висячі замки, проступала постать напівпрозорої, ніби вирізьбленої з крижини жінки, осяяної внутрішнім світлом. Може, час будити пса, мого єдиного оборонця? — питала себе стара, все ще сердячись за Клеопатру.

— За нами стоять ангели зі сльозами в очах…

Стара роззирнулась, але нічого не побачила ні позаду, ні попереду себе, крім крижаної, осяяної зсередини електричним світлом постаті, що виступила з негарної оболонки Бракамарте. Так, так, міркувала стара, саме цю божественну істоту й побачив удівець, що тиняється, марячи, коли запропонував їй оте саме, тільки тому його й потягло до цієї гидкої відьми, що стоїть біля мене… Він бачив не її, а ту небесну дівчинку!