Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

Я чекала, коли хтось скаже щось добре про мене. Пізніше, коли я це чула, то дивувалася, чому на ранчо набагато більше жінок, ніж чоловіків. Увесь час я готувалась, читала статті, які вчили, що життя — це кімната для очікування, у якій ти чекаєш, доки тебе хтось помітить, — хлопці тим часом формувалися по-своєму.

Того дня в парку я вперше побачила Сюзен та інших дівчат. Я під’їхала на своєму велосипедові туди, до диму, що надходив від гриля. Ніхто не озивався до мене, окрім гамбургерів, які нудно, волого шипіли, коли чоловік притискав їх до решітки. Тіні дубів відступили від моїх оголених рук, я заїхала велосипедом на край трави. Коли старший хлопець у ковбойському капелюсі побіг на мене, я навмисно уповільнилася, щоб він не влетів у мене знову. Так Конні іноді жартувала зі мною, неначе виконуючи нападаючий маневр.

— Що з тобою? — пробурмотів він. Я відкрила рота, щоб перепросити, але хлопець вже відійшов. Неначе його й не цікавило, що я скажу.

Літо зяяло переді мною — дні розсіювалися, години минали, моя мати снувала по будинку, неначе чужа. З батьком я кілька разів говорила телефоном. Здавалось, йому це теж було неприємно. Він ставив мені напрочуд формальні питання, неначе далекий дядечко, якому розповіли про мене деякі факти: Іві чотирнадцять, Іві низька на зріст. Можливо, було б краще, якби наше мовчання супроводжувалося сумом чи жалем, але все було набагато гірше — я чула, який він був щасливий, що пішов.

Я сиділа на лавці сама, розстеливши серветку на колінах, їла свій гамбургер.

Це вперше я їла м’ясо за тривалий час. Моя мати, Джін, перестала їсти м’ясо через чотири місяці після розлучення. Вона перестала робити багато речей. Більше не було тієї матері, яка перевіряла, чи купила я собі нову білизну кожного сезону, матері, яка скручувала мої білі шкарпетки в милі яєчка. Яка шила піжами моїм лялькам, такі самі, як мені, з точністю до перламутрових ґудзиків. Вона була готова взятися за своє життя з такою самою наполегливістю, з якою школярка береться за розв’язання важкої математичної задачі. Вона розтягувалася кожну вільну хвилину. Ходила навшпиньках, щоб працювали її ікри. Вона запалювала фіміам, який купувала загорненим у фольгу і від якого в мене на очі виступали сльози. Вона почала пити новий чай з якоїсь ароматної кори і човгала ногами по будинку, п’ючи його маленькими ковточками, мимовільно торкаючись горла, неначе після затяжної хвороби.

Недуга була сумнівна, та й лікування було специфічне. Її нові друзі порадили їй масаж. Вони порадили камеру сенсорної деривації з солоною водою. Порадили Е-метр, ґештальт, їсти лише їжу з високим вмістом мінералів, посаджену тільки в період повного місяця. Я не могла повірити, що моя мати прислухатиметься до цих порад, але вона слухала всіх. Вона заповзято ставилася до своїх цілей і планів, вірячи, що відповідь можна отримати в будь-який час, з будь-якого напрямку, варто їй лише дуже сильно постаратися.

Вона знаходила все, що лише можна було знайти. Астролог з Аламеди довів її до сліз, розповівши, про несприятливу тінь, що падає на її висхідний знак. Методи лікування, які включали в себе вриватися до кімнати з м’якими оббитими стінами, наповненої незнайомцями, і кружляти, аж доки об щось не вдаришся. Вона приходила додому з темними слідами під шкірою, забоями аж до живого м’яса. Я бачила, як вона торкалась їх з певною ніжністю. Вгледівши, що я стою і дивлюся, вона збентежилася. Її волосся було заново висвітлене, воно мало сильний запах хімікатів і штучний аромат троянд.

— Тобі подобається? — запитала вона, злегка торкнувшись пальцями підстрижених кінчиків.

Я кивнула, хоч колір робив її шкіру такою, наче вона була хвора на жовтяницю. Вона й далі змінювалася день за днем. Маленькі дрібнички. Вона купила сережки ручної роботи в жінок на своїй груповій зустрічі, повернулася, розмахуючи примітивними шматочками деревини на вухах і покритими емаллю браслетами кольору м’ятних драже, які тріпотіли в неї на зап’ястях. Вона почала підводити очі олівцем, попередньо потримавши його над полум’ям запальнички, аж доки той не пом’якшувався, і вона могла малювати стрілки на очах, що робило її погляд сонним і єгипетським. Вона зупинилася у дверях моєї кімнати, коли виходила, щоб іти спати, одягнена в блузку томатно-червоного кольору, яка оголювала її плечі. Вона й далі потягувала рукави вниз. Її плечі були вкриті блиском.

— Чи не хочеш підфарбувати очі, люба?

Але я нікуди не збиралась іти. Хто має побачити, що мої очі стали більшими чи яскраво-блакитними?

— Я, мабуть, повернуся пізно, тож на добраніч. — Моя мати перехилилася, щоб поцілувати мене в маківку голови. — У нас все добре, правда? В обох нас?

Вона поплескала мене, усміхаючись, так, що, здавалось, її обличчя лусне і відкриються всі її вади. Якась часточка мене справді почувалася добре, чи то я сплутала фамільярність зі щастям. Тому що це відчуття не обов’язково супроводжувалося любов’ю — зв’язок сім’ї, простої звички і дому. Була така незбагненна кількість часу, проведеного вдома і, можливо, — це було найкраще, що можна було отримати — відчуття безкінечного контуру, це як шукати кінчик скотчу і не могти його знайти. Ані рубчиків, ані розривів — лише орієнтири твого життя, так глибоко заховані, що їх навіть важко розпізнати. Надщерблена тарілка із малюнком вербових котиків, яка стала моєю улюбленою, я вже й забула, з яких причин. Шпалери в коридорі, відомі мені настільки, що це просто неможливо передати, — кожен вицвілий листочок пальм пастельних тонів, кожен квітучий гібіскус я ототожнювала з певною особистістю.

Моя мати перестала наполягати на регулярному прийомі їжі, залишаючи виноград у друшляку в раковині чи приносячи додому скляні банки з супом місо з кропом з курсів приготування вегетаріанської їжі. Салати з морської капусти з кількома краплями бурштинової олії.

— Якщо їстимеш оце на сніданок щодня, — сказала вона, — то забудеш про вугрі взагалі.

Я насторожилась і забрала пальці подалі від вугрів на лобі.

Часто до пізньої