Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

А чим це нагадувало сучасний Канів?! Тим, що поховані на дніпровській кручі неподалік один від одного Аркадій Гайдар і Тарас Шевченко видавалися їй схожими… саме на отакі стрижні! Справді, навряд чи можна відшукати двох настільки ж відмінних в усьому літераторів, як виходець із пролетарів, колишній червоний командир, а згодом друг всіх радянських дітлахів Гайдар і колишній кріпак-селянин та панський «козачок», а згодом академік живопису, «мужицький» поет-демократ і ворог царату Шевченко. Вони творили різними мовами, сповідували різні, часом діаметрально протилежні цінності – але поховані майже поруч.

А тепер колишній сезонний екскурсовод Шевченківського музею став директором бібліотеки, яку мріє перетворити на Гайдарівську бібліотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вільні кінці мідного і цинкового стрижнів. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тільки над їхнім містом, а над усією землею! От тільки що саме?..

Ніна Панасівна не знала. Невідомість завжди лякає, отож вона й непокоїлася. І заспокоїти її не міг навіть абсолютно впевнений тон Елли Никанорівни. Щось іще станеться в їхньому тихому провінційному Каневі. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмінно.

Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Київ, вечір 4 вересня 1965 року

Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали ці дві жіночки хоча й нещодавно, проте надійно.

Опасиста, завита на дрібонькі кучеряшки Віта була поштаркою за професією (точніше, за місцем роботи), а віднедавна стала по життю ще й матір’ю-одиначкою. Ні-ні, формально чоловік у неї був – штампувальник заводу «Ленінська кузня»[7] Вацлав Менжик. Молоді люди збиралися жити довго і щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованій «висотці» на Набережно-Хрещатицькій вулиці.

Однак коли позаторік, окрім старшого сина Любомира, в їхньому сімействі народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволі швидко відчули дефіцит коштів. Щоб подолати скруту, Вацлав загорівся ідеєю завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутію, кинувши рідний завод.

Віту не цікавило, що таке кімберлітова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та інші подробиці. Вона заперечувала загалом:

– Ну Вацику!.. Нормальні люди що завгодно готові віддати, аби лишень до Сибіру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобі там що, медом намазано?

– Вітусю, але ж в Якутії неабиякі гроші світять! – резонно заперечував чоловік. У відповідь вона лише скрушно зітхала.

Перший рік заробітків минув добре. Вацлав надсилав додому грошові перекази регулярно. Задоволена дружина обставила їхню двокімнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, і пральну машину, і транзисторний радіоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевізор «Рубін»[8], який нібито ось-ось мав з’явитися в ЦУМі…

Як раптом у січні цього року Вацлав припинив надсилати листи і гроші. Лютий минув у напруженому чеканні. Коли ж Вацик не привітав любу Віту з Міжнародним жіночим днем (хоча ні за час залицянь, ані за сім років шлюбу ніколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листів, зверталася до міліції…

А наприкінці травня з Мирного до Києва повернувся товариш Вацлава, який повідомив, що той покинув алмазну копальню ще в січні, разом з п’ятьма іншими відчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Від тієї пропозиції відгонило явною авантюрою, отож на відміну від колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомість шестеро відчайдухів з Мирного виїхали – і більше ніхто про них нічого не чув. Сибір – край суворий, там все що завгодно може статися. І ніяка міліція не допоможе…

Що ж, у будь-якому разі життя тривало далі. Зробивши ревізію домогосподарства, Віта виявила, що на погашення розстрочок за меблі та «пралку» надісланих зниклим чоловіком грошей вистачить, хоча про телевізор краще не мріяти. А якщо деякі дрібнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишків, здати до комісіонки, то при ощадливому господарюванні вона з дітьми у всякому разі не бідуватиме. Шкода, що свекор і свекруха від неї відмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела їхнього Вацика до зникнення»… Але її власні батьки, в крайньому разі, з села завжди пару лантухів картоплі та чогось іще їстивного підкинуть.

Відтоді лишалась, по суті, єдина проблема: перебувати й надалі на чоловіковому прізвищі чи повернутися на дівоче – Чмут?! І якщо вертатися на дівоче, то як записати дітей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Віта вирішила зачекати свого Вацика ще років п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема відпаде сама собою, а якщо ні – то ні. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 році піде до школи, вона все вирішить остаточно.

Так і жила поштарка з дітьми в багатоповерхівці на Набережно-Хрещатицькій. Проте хто міг заборонити молодій жінці мріяти про краще, більш витончене і красиве життя?! Ніхто не мав права забороняти… А мрії стають яскравішими, коли перед очима змінюють одна одну красиві картинки. Хтось із сусіднього будинку регулярно передплачував собі небачений дефіцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час від часу Віта дозволяла собі притримати часопис на пару днів, перш ніж вкинути його до поштової скриньки.

Ця нібито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помітила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильської[9] у № 1 часопису за 1965 рік, трохи пожмакав і надірвав сторінку з матеріалом «Продолжение знакомства». А не помітивши цього – як завжди вкинула журнал до потрібної поштової скриньки. Наступного ж дня на пошту прибігла розлючена мешканка флігеля по вулиці Набережно-Хрещатицькій, № 9 Ельвіра Макосій і влаштувала гучний скандал з вимогою розібратися, хто ще читає «Советский экран» без її відома. Віта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне:

– Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому співачка й акторка – і що тут такого?! Він ще маленький, геть нічого не розуміє… До речі, це польська співачка, а мій Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!..

Збудження власниці журналу вмить випарувалося невідомо куди. Жінки розговорилися. Віта розповіла про себе, Ельвіра ж повідала, що є студенткою Інституту іноземних мов[10] і вивчає саме слов’янську філологію – зокрема, польську. Наприкінці бесіди дозволила поштарці приходити до себе в гості, щоб без зайвих проблем почитати «Советский