Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 156
Перейти на сторінку:
ще ти знайшов?

Андан споважнів.

— Те, що залишилося від родини римаря з а. Якщо почвертувати дорослого чоловіка, двох баб і чотирьох дітей, то всі вони точнісінько помістяться в таких торбах, як оце тут.

Він сказав усе це швидко, тихо, крізь зціплені зуби. Кеннет вилаявся. Коли кілька днів тому вони знайшли перекинутий віз і сліди крові, то сподівалися, як би це не звучало, що родина з Гандеркеха стала жертвою звичайних розбійників. Такі рідко вбивали дітей та жінок.

— Нам доведеться спалити їхні тіла.

— Слухаюся, пане лейтенанте, — Велерґорф кивнув. — Але ми розпалимо окреме багаття.

— Згода, — Кеннет раптом відчув себе втомленим та дуже злим. — Варгенне, той снігощур, який намагався тебе вчора цапнути, ще в тебе?

— Так, пане лейтенанте.

— То ходімо до бранців.

В’язнів було двоє. Кремезні та згорблені, вони лежали на снігу, зв’язані так, що ледве могли рухатися. Обидва мали низенькі лоби, пласкі носи й широкі вилиці. Якби не очевидна різниця у віці, могли б зійти за братів-близнюків. Побачивши, що наближається командир, солдат, який їх охороняв, виструнчився й копнув старшого шадорі, який саме підповз до нього й намагався вкусити за ногу. Шадорі тихенько заскавчав, а тоді вибухнув голосним сміхом. Молодший бранець, ще майже дитина, глузливо посміхнувся, показуючи кілька гострих підпиляних зубів.

— Ги, пощаштило вам, пешики. Хочете кіштку? — сказав.

Глянув їм в очі й замовкнув. Потім відвів погляд убік. Навколо нього стояв сильний нудотний запах. Кеннет скривився.

— Що воно так смердить?

— Певно, баранячий лій, пане лейтенанте, — відгукнувся охоронець при в’язнях. — Вони геть усі ним вимазані.

— Лій? Лій! Лі-і-і-ій!!! — заголосив старший чолов’яга. Втупив у них божевільні очі та просичав: — Лій з маленької овечки, яка ніколи вовни не давала. Теплий і с-с-солодкий.

Солдат роззявив рота і зблід. Потім різким рухом вихопив з-за пояса сокиру і примірився у в’язня.

— Стояти! — в останню мить гаркнув Кеннет. — Ще не зараз.

— Але, пане лейтенанте…

— Вартовий, я сказав, не зараз. Спочатку він має зі мною поговорити.

Молодший в’язень перекотився на бік і спробував плюнути йому на чоботи. Утім, позиція була незручною, і він лише обслинив собі підборіддя. Офіцер глянув на нього згори.

— Знаю, що ти все ще не розумієш. Я не хочу нічого від тебе довідатися. Я знаю все, що мені треба.

— Нічого ти не знаєш, гівножере, — молодий шадорі навіть припинив шепелявити.

— Справді? За вами вже чотири дні як іде друга половина моєї роти. І один дуже вмілий чарівник. Це він прочитав ваші думки й довідався, куди ви йдете та яким саме шляхом. Ми були тут вже вчора вночі й чекали вас, відпочиваючи та нудячись, наче лящі під льодом. Ну, може не до кінця так. Варгенне, покажи йому, що ми впіймали.

Десятник витягнув з-за пазухи щось, що виглядало наче клубок білого гарусу. На одному з кінців клубка була паща, оздоблена кількома рядами гострих зубів.

Кеннет узяв створіння й підсунув бранцеві під носа.

— Евенгир, біляк, снігощур — по-різному на нього говорять. Триває зима, а вони разом із нею мандрують на південь. Риють тунелі під снігом. Зазвичай живляться падлиною, але гарячу кров відчують за милю, — він кинув мертве створіння на сніг. — Уранці ми вирушимо до Старого Ґвихрена по решту твоїх, але десь за чотири-п’ять днів будемо повертатися цим шляхом. Гадаю, ти ще будеш живий, хоча вони, напевне, вже встигнуть об’їсти тобі до костей ноги та руки. І обличчя. Але не вб’ють тебе. Вони надто цінують м’ясо, щоб убивати швидко.

На обличчі бранця виступили краплі поту. Кеннет підійшов до другого в’язня, який досі хихотів, і паскудно посміхнувся.

— А щоб ти не почувався надто самотнім, залишимо тут і твого приятеля, що вдає ідіота…

Високий сміх раптом урвався, а другий шадорі випростався й сів. Блиснув зубами з-під бороди й сказав:

— Ото ти мудрагель. Певно, матінку твою жарив якийсь чаклун.

Кеннет вишкірився ще паскудніше.

— Принаймні це не був її власний батько.

Бранець дико скривився й відкрив рота. Кеннет вдарив його в обличчя — спроквола, презирливо.

— Я вже казав, що мені не треба від вас інформації, — лейтенант бачив, як з очей чоловіка зникає впевненість. — У цьому немає потреби. За кілька годин нас наздожене решта роти, а чарівник прочитає з вас усе, чого не встиг дізнатися здаля. За чверть години ми знатимемо ім’я тієї вівці, з якою ти втратив цноту.

Бородань набрав повітря, наче готуючись плюнути — і впав обличчям уперед, вдарений обухом сокирки в потилицю. Велерґорф розвів руками.

— Вибачаюся, пане лейтенанте, але…

— Навіть не виправдовуйся. Він живий?

Десятник нахилився над бранцем.

— Так, але до вечора ми не повернемо його до тями.

— Нехай полежить, — Кеннет глянув на молодшого бранця, який вже не шкірився. — Цей нам не буде потрібен, чарівник витисне все зі старшого. Гм… Відтягніть його трохи далі й залиште там. Тільки вставте йому кляп, щоб його верески не привели сюди когось гіршого, ніж біляки.

— Слухаюся! — Велерґорф напружився, наче струна, а тоді нахилився над блідим, наче полотно, бранцем. Десятник схопив його за плечі та, крекнувши, поставив на ноги.

— Важезний, сучий сине, — промовив майже приязно. — Якщо розв’яжу тобі ноги — підеш сам? Тут недалеко, слово даю.

Поклав в’язню руки на плечі.

Молодий шарпнувся й заквилив, наче порося під ножем.

— Ннн… нні… ні! Ні! Не хочу! Нііііі!

Кеннет відвернувся.

— Заберіть це гівно з очей.

— Ні! Скажу! Все скажу!

Лейтенант скривився.

— Я тобі вже казав, ти не знаєш нічого, чого не знав би я — або не зумів би довідатися без особливих проблем. Ну, може окрім однієї речі, яка мене трохи інтригує.

В’язень дивився на нього дурнуватим поглядом. Велерґорф штурхнув його.

— Пана лейтенанта дещо цікавить, — пояснив він.

— Скажу. Скажу все, що тільки хочете знати, пане.

— Отак? — Кеннет звів брови. — Ну то поясни мені одну річ. На іншому боці льодовика живуть три племені агерів. Вен’дохі, айергак та дех’гираль — ті, яких ще називають Червоними Поясами. На території якого племені ви маєте криївку?

— У Поясів, пане.

— Та-ак? Але Пояси — це численне та мужнє плем’я. Що їх утримає від того, аби вирізати вас до ноги?

— Бо… бояться.

— Чого?

Бранець раптом припинив труситися. Випростався, зціпив зуби.

— Того, що вирве душу й тобі, собако. Вирве, прожує та виплюне. А коли ти витимеш та скиглитимеш, я буду сміятися, нех’ би мене жерли усі біляки світу.

Кеннет перевів погляд на Велерґорфа й майже непомітно кивнув. Сокира без застереження вдарила, і голова молодого бандита полетіла по широкій дузі

1 ... 4 5 6 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"