Читати книгу - "Видозмінений вуглець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не перевіряв.
Десь на стійці пролунав протокольний сигнал. Лікарка закінчила вводити свої дані. Вона відірвала закручений краєчок документа, підписала його пару разів ініціалами й передала Салліванові. Комендант зігнувся над папером, оглядаючи його примруженими очима, а тоді нашкрябав власний підпис і передав примірник мені.
— Такеші Лев Ковак, — промовив він, вимовивши моє прізвище так само неправильно, як і його посіпака в резервуарній. — Владою, наданою мені Угодою ООН про правосуддя, я звільняю вас, передаючи на умовах оренди Лоренсові Дж. Банкрофту на період до шести тижнів включно. З завершенням цього терміну питання вашого дострокового звільнення буде розглянуто повторно. Прошу підписатися тут.
Я взяв ручку й написав чужим почерком своє ім’я біля комендантського пальця. Салліван розділив документи, а тоді передав мені рожевий. Лікарка підняла ще один аркуш, і Салліван узяв його.
— Це — лікарський висновок, який засвідчує, що Такеші Ковака (ЦЛ) було отримано неушкодженим від Управління юстиції Світу Гарлана і згодом зачохлено в це тіло. Засвідчено мною та монітором відеостеження. Дискова копія відомостей про передачу та даних резервуара додається. Прошу підписати декларацію.
Я позирнув угору і спробував відшукати якісь ознаки камер — марно. Сперечатися через це було безглуздо. Я нашкрябав свій новий підпис удруге.
— Це — примірник угоди про оренду, що накладає на вас обов’язки. Прошу уважно її прочитати. Невиконання будь-якої зі статей може призвести до вашого негайного повернення на зберігання до завершення терміну вашого ув’язнення тут або в будь-якому іншому закладі за вибором Управління. Чи розумієте ви ці умови та чи погоджуєтеся нести пов’язані з ними зобов’язання?
Я взяв документ і хутко його проглянув. Нічого незвичайного. Модифікована версія угоди про дострокове звільнення, яку я вже підписував із півдюжини разів на Світі Гарлана. Її мова була дещо сухішою, та зміст був той самий. Одним словом, маячня. Я підписав її, не змигнувши оком.
— Ну, що ж, — Салліван, здавалося, трохи пом’якшав. — Ви щасливчик, Коваку. Не змарнуйте цього шансу.
Невже їм не набридає це казати?
Я мовчки склав свої папірці й запхав їх у кишеню, де лежав лист. Я вже майже повернувся до виходу, аж тут лікарка підвелася та простягнула мені невеличку білу картку.
— Пане Ковак.
Я зупинився.
— Серйозних проблем з адаптацією бути не повинно, — сказала вона. — Це тіло здорове, а ви до цього звикли. Якщо буде щось серйозне… Зателефонуйте за цим номером.
Я простягнув руку і підняв маленький прямокутник картки з машинальною точністю, якої ще не помічав. Це вступала в дію нейрохімія. Моя рука поклала картку до тієї ж кишені, що й решту паперів, а тоді я пішов, без жодного слова перетнувши рецепцію й відчинивши двері. Може, це було виявом невдячності, але я вважав, що в тій будівлі ще ніхто не заслужив на мою вдячність.
«Ви щасливчик, Коваку.» Безперечно. Ходиш у чужому тілі за сто вісімдесят світлових років від домівки за угодою про шеститижневу оренду. Перевезений як вантаж для виконання роботи, якої місцеві поліціянти не торкнуться навіть кийком. Сплохуєш — повертайся на зберігання. Виходячи з дверей, я почувався таким щасливчиком, що мало не заспівав од щастя.
Розділ другий
Вестибюль за дверима був величезний і практично безлюдний. Він дуже скидався на Міллспортську залізничну станцію на моїй рідній планеті. Під похилим дахом із довгих прозорих панелей у надвечірньому сонці сяяла бурштином скляна долівка. На виході з автоматичними дверима гралися двійко дітей, а під стіною винюхував щось самотній робот-прибиральник. І жодних інших рухів. Купка людей, які сиділи без діла у цьому сяйві на лавах зі старого дерева, мовчки чекала на повернення друзів або рідних із видозмінено-вуглецевого вигнання.
Центр завантаження.
Ці люди не впізнають своїх близьких у нових чохлах: упізнаватимуть лише ті, хто вертається додому, а для тих, хто на них чекав, передчуття возз’єднання буде затьмарене холодним страхом: яке обличчя та тіло їм доведеться навчитися любити? А може, вони на пару поколінь молодші й чекають на родичів, які тепер є для них хіба що нечіткими дитячими спогадами чи родинними легендами. Я знав одного хлопця з Корпусу, Муракамі, який чекав на звільнення свого прадіда, засудженого століття з лишком тому, їдучи до Новопешта, він віз прадідові з нагоди повернення літр віскі та кий для гри в пул. Він виріс на історіях про походеньки свого прадіда в більярдних Канаґави. Того хлопа посадили ще до народження Муракамі.
Спускаючись сходами у вестибюль, я помітив компанію, що мене зустрічала. Довкола однієї з лав зібралися три силуети, що неспокійно сновигали в косих променях сонця та здіймали вихори пилу, що там літав. Четверта постать сиділа на лаві, склавши руки й витягнувши ноги. Всі четверо були у відбивних сонцезахисних окулярах, завдяки яким їхні обличчя на відстані здавалися однаковими масками.
Уже прямуючи до дверей, я й не намагався відхилитися в їхньому напрямку, і до них це, вочевидячки, дійшло аж тоді, коли я дійшов до середини вестибюлю. Двоє з них почимчикували назустріч мені з невимушеним спокоєм нещодавно погодованих великих кішок. Кремезні та суворі на вигляд, із охайно підстриженими багряними ірокезами, вони стали на моєму шляху за пару метрів попереду, змушуючи мене або зупинитися й собі, або стрімко їх обігнути. Я зупинився. Недоречно дражнити місцеве ополчення одразу по прибутті в новому чохлі. Я зобразив другу за день усмішку.
— Чим я можу вам допомогти?
Старший із цієї парочки необережно змахнув жетоном у мій бік, а тоді заховав його, ніби на свіжому повітрі жетон може потьмяніти.
— Поліція Бей-Сіті. Лейтенант бажає з вами поговорити.
Висловлювання прозвучало надто коротко, так, ніби він боровся з сильним бажанням долучити до нього якийсь епітет. Я спробував удати, ніби серйозно роздумую, піти мені з ними чи ні, але вони мене спіймали і знали це. За годину після виходу з резервуара людина знає надто мало про своє нове тіло, щоби встрявати з ним у бійки. Я викинув з голови картини Сариної загибелі й дозволив провести себе до копа, який сидів.
Лейтенант був жінкою тридцяти з гаком років. Під золотими дисками її окулярів ховалися вилиці, що дісталися їй від якогось америндського предка, та широкий рот, який саме стиснувся в саркастичну риску. Носом, на який були вдягнені ці сонячні окуляри, можна було відкривати бляшанки. Її обличчя обрамляло коротке неохайне волосся, укладене спереду сторчма. Кітель на ній був завеликий,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Видозмінений вуглець», після закриття браузера.