Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

Он покотилися, побігли білі баранці, наздоганяючи один одного, і зіштовхуються лобами так, що аж бризки розсипаються іскрами у всі боки. Он важко сунеться "дев'ятий вал". Прямо на скелю, ще мить — і він накотиться, навалиться на неї тисячами тонн свинцевої води. Аж застогне скеля від того удару. І чайки стривожено літають над розбурханою пінявою веремією та кигичуть жалібно. Бо вони теж голодні, як і Андрійко,— в час такого крутиводдя риби не спіймаєш...

Це все — коли шторм.

А зараз тихо. Море котить свої синьо-зелені хвилі незлостиво, спокійно. Вони труться об скелю в якомусь одноманітному заколисуючому ритмі й наганяють сон.

Отож Андрійко навіть радий, що той баркас з'явився і розігнав дрімоту.

Що воно за баркас, невідомо. І з якою метою він вийшов у море, теж невідомо. Андрійко з нього очей не спускає.

Підійшов тато, підняв бінокля:

— Що за баркас, Андрійку?

Останнім часом Левко Пилипович теж став почувати себе негаразд. Давалися взнаки недоїдання і перевтома. Буває, настане така мить, що аж голова запаморочиться і все перед очима попливе. Але він не каже про це синам. Хай не знають.

Ось і зараз: вдивляється Левко Пилипович у те маленьке, самотнє суденце, що гойдається на хвилях, підладжує лінзи бінокля і так і сяк, а розпізнати не може. Мовби на очі хтось павутину накинув.

"Погано, погано...— скрушно думає Левко Пилипович,— але треба боротися з цією кволістю. Трьох синів на свої плечі взяв, на свою відповідальність... Одного вже не стало. Але ж зі мною ще двоє. Ні, мені аж ніяк не можна показувати свою неміч, бо що ж тоді буде?.."

Приглядається до баркаса, розмірковує вголос:

— Дивно, що він один. Як же це німці його випустили?

— І в бінокль не видно, хто в баркасі? — питає Андрійко.

— Сонце б'є в очі. Якраз проти сонця... Ану візьми ти, в тебе очі молодші.

Андрійко підносить бінокля до очей і раптом вигукує:

— Та це ж Мікос Фасулаті з Костасом!

— Мікос, кажеш? — не хоче вірити Левко Пилипович.— А ти добре роздивився?

— Та точно ж — Мікос!

— Гм...— хмурніє батько.— Тоді ще дивніше... Чому він до них у таку довіру ввійшов? Нікого не випустили з бухти, а тільки його...

Левко Пилипович згадує, як домовлялися з Мікосом, що той принесе харчів і води. Наче ж домовились як слід... А після цього на другий день фашисти кинули на вежу свої літаки. Чи немає тут якогось зв'язку? Чи не розказав Фасулаті гітлерівцям, хто саме у вежі, скільки людей? Може, за це й ласку від них має?..

Ще далі йде в думках Левко Пилипович: цілком можливо, що то німці й послали Мікоса до вежі. Піди, мовляв, розвідай.

Не хочеться йому так думати, не хочеться вірити, щоб Мікос зрадником став, але він каже Андрійкові:

— Що ж, простежимо. Подивимося, що він робитиме... Збігай до Грицька, передай, нехай пильніше чатує і, коли що, одразу ж сповістить. Може, це гітлерівці нам якусь хитру пастку ставлять? Роззявимо тут рота, а вони звідси полізуть. Ну, гайда!

Андрійко побіг до Грицька. Розповів про баркас у морі, про батьків наказ пильнувати та й затримався трохи біля брата. Грицько добре тут замаскований. З якого боку не зайди, його не видно. Навіть хоч з літака дивись, то й звідти його вогневу точку не помітиш. Лише дике каміння та галуззя хаотично розкидано по землі. Наче так споконвіку було.

А звідси добре видно крутий схил гори з кам'яними валунами, иіби посіяними недбалою рукою велетня, ліворуч — бухта, праворуч — котеджики та глинянки, що вилаштувалися в кілька рядів. Понад бухтою півдугою вигнулася Набережна вулиця, а вже в кінці її, там, де кінчається бухта, стоять різні адміністративні будинки і школа.

Якраз посередині до Набережної прилягає невелика площа. До війни на Жовтневі свята і на Перше травня там будували дерев'яну трибуну, оббивали її червоною матерією, прикрашали лозунгами та плакатами, й повз неї проходила демонстрація. Ішов зі своєю школою і Андрійко, ніс у руках прапора або портрета і кричав "ура!" у відповідь на привітання, які вигукували з трибуни. А на трибуні поряд з керівниками селища стояв і його тато, бо туди запрошували знатних людей. А його тато — знатний не тільки в селищі, а й на всю область, його портрет було вміщено на першій сторінці обласної газети.

Тепер площа перед бухтою німа й порожня, тільки іноді по ній промарширують німецькі патрулі, і гупання їхніх важких чобіт, здається, відлунюється аж тут, у вежі.

Одного разу гітлерівці викотили на площу кілька гармат і, мов оскаженілі, почали бити по вежі. Тато сказав: "Тими снарядами вони нашій вежі нічого не зроблять". І справді, у стінах лишилися тільки неглибокі дірки...

Грицько бачив, що Андрійко задумався, поринув у якісь спогади, і не озивався, не хотів сполохати тих думок та спогадів. До того ж і шкода було відпускати брата од себе. Чимдалі Грицько проймався до Андрійка все більшою ніжністю. Аж хотілося обняти його, пригорнути до грудей, погладити по русявій голівці, по блідих щоках — ця блідість проступала навіть крізь золотаву сонячну засмаглість. Але не забув, що батько послав Андрійка лише на якусь хвилинку, і нагадав про це:

— Тато жде. Мабуть, іди вже.
Андрійко побіг.

Тато стояв на тому ж місці, лицем до моря.

Баркас скородив море, висипав в'ятери, витягав рибу. Підходив усе ближче й ближче до скелі, до того боку її, якого не видно від виходу з бухти.

Тепер уже легше впізнати і Мікоса, і Костаса. Було видно, як Мікос зняв з шиї косинку й махав нею над головою.

— То він нас викликає, тату. Бачиш?

— Бачу. Але навіщо? Чого він хоче?

9

Та чи здогадаються ж вони, що треба спустити троса? — бідкається Мікос Фасулаті.— Адже не було про це мови. Хто ж міг подумати, що гітлерівці й останню щілину затулять?

— А ти певний, що комендант повірив тобі? — питає Кос-тас.— Може, він зумисне пустив нас у море, як принаду. Тільки почнемо підвішувати передачу, а нас і накриють.

— Може бути...— згоджується Мікос.— Усе може .бути... Але харчі і воду треба передати, бо помруть вони там. Та й нашу записку хай прочитають, щоб знали, що сталося.

Звісно. Вони ж на нас надіються.

Костас сидить на носі баркаса, механічно тре пальцями корок від в'ятера, а сам теж не відводить очей од скелі. Відколи батько розповів йому, що був у вежі, бачився і розмовляв з Левком Пилиповичем та його синами, він тільки про це й думав, цим тільки й жив. Був готовий до будь-яких труднощів, на будь-який риск, аби допомогти отим сміливцям.

А бач же, що вийшло! Фашисти ніби здогадалися про їхній намір і перегородили шлях до вежі. І як вони знайшли ту потаємну стежку?..

— А який він тепер, тату? — запитує Костас.
Батько зрозумів, що син знову питає про вчителя.

— Я ж тобі вже розказував. Заріс бородою і зовсім посивів. Ні однієї волосинки чорної... Всі вони худі, виснажені. А як на Андрійка глянути, то серце кров'ю обливається. Ніби аж наскрізь просвічується... І як тільки Левко Пилипович відважився на таке?..

— Герої,— одним словом оцінив Костас.

Батько і син розмовляли вільно, ніхто їх тут не чує.

— Чи бачать вони нас, як ти думаєш?

— Повинні бачити.

— То чому ж не показуються?.. Ану ще раз подивись гарненько, чи ніде нікого? Зараз я посигналю.

— Не видно... З лівого боку можуть стежити, але ж ми вже за цим мисом заховані, ніхто нічого не побачить.

— Я обережно...

Мікос Фасулаті знову махнув над головою картатою косинкою, яку він носив, як портові вантажники чи корабельні кочегари.

Батько і син до болю в очах дивляться на верхівку скелі, чи немає звідти сигналу-відповіді?

Ні, немає.

Мікос махає ще й ще, нехтуючи обережністю, ризикуючи, що його сигнали може запримітити й вороже око.

— А що, як справді їх там побило?.. Такий наліт був, аж згадувати страшно.

— Не може всіх побити,— заперечує Костас,— хтось же та лишився. І вежа стоїть, не взяли її бомби.

— Висиплемо ще раз в'ятери,— пропонує Мікос.

Костас швидко-швидко перебирає мережі вправними, засмаглими до чорноти руками. Він лише в безрукавці та легких білих розкльошених штанях. На плечах і на грудях у нього грають, перекочуються тугі мускули. Мабуть, такі ж були у його прадавніх легендарних предків — воїнів Еллади.

В'ятери стеляться на воді, ділячи її на дрібненькі піняві квадратики, і поринають під вагою грузиків, а замість них лишаються коричневі корки, що весело підстрибують і витанцьовують на хвилях.

Якийсь час батько і син ловлять рибу, хоч не забувають поглядати й на вежу.

Несподівано Костас радить:

— А давай їм анкерок покажемо, щоб здогадалися.
Батько забув і про рибу.

— Ай справді!.. Як же це ми одразу не додумались? Ось зараз. Витягай в'ятери...

Він помітно повеселішав, став жвавіший, швидкий у роботі. Допомагав синові вибирати снасть. Риби було небагато, хоч упіймалося зо два десятки й досить-таки величеньких кефалей та лобанів. Рибу кидали просто під ноги на дно баркаса, і вона там в'юнко підстрибувала, розбризкуючи в усі боки срібні скалочки луски.

Мікос підняв дерев'яну бочечку, спершу сидячи, потім звівся на ноги, щоб його було краще видно.

Але знову вежа не озвалася.

* * *

Левко Пилипович усе ще не наважувався відповісти баркасові, хоч бачив, що Мікос Фасулаті робить усе можливе в його становищі, щоб привернути до себе увагу.

Знову баркас ходив туди й сюди, та чимдалі ставало ясніше, що не заради риби. Інше було в Мікоса на меті. І коли він підняв над головою анкерок, Левко Пилипович сказав Андрійкові:

— Вони хочуть передати нам воду.

— Як же це можна зробити? — Очі в хлопчика засвітилися надією. Він уже давно не напивався вдосталь, а зараз, коли побачив той анкерок і уявив собі, що він повний холодної, свіжої води, відчув нестерпну, пекучу спрагу.— Придумай щось, тату. У нас же буде вода...

— Зміни на вахті Грицька, а він хай швиденько йде сюди. Щось придумаємо...

І поки змінювалася вахта, Левко Пилипович вийшов на видне місце і помахав Мікосові хустиною, підкликаючи його до скелі.

* * *

— Глянь, глянь! Вони озвалися! — вигукнув Костас.
Так, над самим урвищем виднілася людська постать.

— Хто це з них? — жадібно вдивлявся Костас. Йому так хотілося хоч здалеку глянути на свого вчителя, на Грицька, з яким разом учився в школі, на Андрійка — отого невгомонного бешкетника, що отаманував над хлопчиками всієї вулиці.