Читати книгу - "Викрадач тіней"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дідько, і що ти тут, телепню, робиш? — Уперше від початку нового навчального року я був радий бачити Маркеса, який просунув голову між двох високих папоротей. — Учитель природознавства сам не свій, він вже хотів кликати допомогу, щоб прочесали ліс, але я сказав, що сам тебе пошукаю. Тато завжди каже мені, коли ми йдемо на лови, що в мене дар віднаходити погану дичину. Зрештою, я йому повірю. Ну, ходімо вже! Бачив би ти себе збоку! Якби я трохи забарився, ти уже тут рюмсав би й квилив би.
Кажучи ті добрі слова, Маркес став навколішки, щоб бути на одному рівні зі мною. Сонце було в нього за спиною й освітило німбом його голову, від чого вигляд у Маркеса став іще зловісніший, аніж завжди. Він так близько нахилився до мого обличчя, що я чув запах його жуйки. Маркес випростався й плеснув мене по передпліччю:
— Пішли, ти ж не хочеш тут ночувати?!
Я мовчки встав і пропустив його на кілька кроків уперед.
Тільки коли він відійшов, я зрозумів, що щось не так. Моя тінь десь на метр видовжилася, а Маркесова стала зовсім маленькою, такою маленькою, що могла належати лише мені.
Якщо Маркес здогадається, що в подяку за порятунок я поцупив його тінь, він мені зіпсує не лише цей навчальний рік, а й усі наступні роки, аж до випускного у вісімнадцять років.
Не треба вміти гарно лічити, щоб збагнути, скільки це буде справді кошмарних днів.
Я негайно наздогнав його з твердим наміром, щоб наші тіні знову наклалися одна на одну й усе стало на свої місця, — як раніше, перш ніж тато пішов від нас. Адже не можна отак просто заволодіти чиєюсь тінню! Та я вже вдруге перебрав чужу тінь. Маркесова тінь наклалася на мою, і коли він відступив, вона причепилася до моїх ніг. Серце мені мало не рвалося з грудей, ноги не слухалися. Ми перейшли через галяву й опинилися на дорозі, де нас чекали вчитель природознавства й учні. Маркес здійняв до неба руки на знак перемоги, він мав вигляд ловця, а я — його здобичі, яку він тягнув за собою. Учитель махав нам, щоб ми йшли швидше. Автобус уже чекав. Я передчував, що мені ще перепаде на горіхи. На нас дивилися учні, і я відчував у їхніх поглядах глузування. Хоча сьогодні ввечері їм буде вдома про що розповісти, окрім розлучення моїх батьків.
Елізабет уже сиділа в автобусі на тому самому місці, на якому їхала сюди. Вона навіть не дивилася у вікно. Вочевидь, моє зникнення не дуже її схвилювало. Сонце ще нижче схилилося до обрію, тіні наші поступово стиралися, їх майже не було видно. Це й на краще: тепер ніхто не помітить, що сталося в лісі.
Я понуро попхався до автобуса. Учитель природознавства спитав, як я примудрився загубитися, і зізнався, що перелякався на смерть, але вигляд у нього був удоволений, що все скінчилося добре, і карати мене він наміру не мав. Я сів на задньому сидінні та за всю дорогу не вимовив ні слова. Та й що мені було казати: загубився й усе, таке стається і з найкращими.
По телевізору я бачив документальний фільм про досвідчених альпіністів, які заблукали в горах, а я ніколи не претендував на звання досвідченого мандрівника.
Удома мама чекала на мене у вітальні. Вона обняла мене — й обняла міцно, навіть надто міцно, як на мене.
— Ти заблукав? — спитала вона мене, гладячи по щоці.
Певно, по пейджеру вона зв’язувалася з директоркою, інакше як би вона дізналася так швидко?
Я розповів їй про пригоду. Вона наполягла, щоб я прийняв гарячу ванну. Даремно я пояснював, що зовсім не замерз, вона й слухати не захотіла. Ніби та ванна мала змити з нас усі негаразди, які випали нам у житті: від неї пішов тато, я зустрівся з Маркесом.
Поки вона терла мені волосся шампунем, який щипав очі, я мало не розповів їй про свою проблему з тінями, але знав, що вона тому не повірить і скаже, що я знову вигадую, тож вирішив мовчати, сподіваючись, що на завтра знову дощитиме й тіней не буде через затягнуте хмарами небо.
* * *
На вечерю мама почастувала мене ростбіфом і смаженою картоплею, тож варто постаратися частіше губитися в лісі.
Мама зайшла до моєї кімнати о сьомій ранку. Сніданок готовий, мені слід лише вмитися, одягнутися й бігом спускатись, якщо я не хочу спізнитися до школи. Насправді ж я дуже хотів би спізнитися до школи, навіть ніколи більше туди не ходити. Мама повідомила, що день буде чудовий, і в неї навіть піднявся настрій. Я почув, як вона спускається сходами, і натягнув на себе перину. Я благав свої ноги схаменутися й більше не красти чужих тіней, а особливо якомога швидше повернути Маркесу його тінь. Звісно, розмовляти зранку зі своїми ногами дещо дивно, але слід поставити себе на моє місце, щоб зрозуміти, що я пережив.
З ранцем на спині Я простував до школи, обмірковуючи свою халепу. Якщо здійснити обмін, не кажучи Маркесу, потрібно, щоб моя і його тіні знову наклалися одна на одну, а для цього годилося б знайти привід підійти до Маркеса та з ним заговорити.
Шкільні ворота були за кілька метрів. Я глибоко вдихнув, перш ніж зайти. Маркес сидів на спинці лави й розповідав друзям свої байки. Наприкінці дня мали висувати кандидатури на старосту класу, тож його виборча кампанія була в розпалі.
Я підійшов до хлопців. Певно, Маркес відчув мою присутність, бо повернувся й зиркнув на мене лихим оком.
— Тобі чого?
Усі чекали на мою відповідь.
— Подякувати тобі за вчорашнє, — пробелькотів я.
— Добре, подякував, а тепер можеш іти гратися в кульки, — буркнув він під хихотіння інших хлопців.
Я відчув якусь силу в спині, силу, що спонукала ступити три кроки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.