Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– Звичайно. Ми не хочемо ніяких весіль у нашій родині в найближчі роки. Спаси й помилуй, про що ці діти тільки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емі й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти років.

– Це таке легковажне століття, і, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш заміж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорі, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралі.

– Не бійся. Я не з поступливих. Та ніхто й не захоче взяти мене заміж, і це на краще, бо в родині завжди має бути стара діва.

– Ти не даси нікому можливості навіть захотіти одружитися з тобою, – зауважив Лорі, скоса кинувши на неї погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчі став трохи яскравішим. – Ти не покажеш нікому ніжної сторони своєї душі, а якщо хтось і побачить її випадково й не зможе втриматися, щоб висловити своє захоплення, ти вчиниш із ним так само, як пані Гаммідж[4] вчинила зі своїм шанувальником, – обіллєш його крижаною водою і станеш такою колючою, що ніхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навіть глянути на тебе!

– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потім, гадаю, це жахливо – так розбивати сім’ї. Не будемо більше про це говорити. Весілля Мег зовсім вибило нас із колії, і ми не ведемо розмов ні про що інше, крім любові й тому подібних нісенітниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змінімо тему, – було очевидно, що Джо цілком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.

Хай там якими були почуття Лорі, він дав їм вихід у тихому протяжному свисті та прогнозі, який зробив, розлучаючись із нею біля хвіртки:

– Згадай моє слово, Джо, наступною заміж вийдеш ти.

Розділ другий

Перше весілля

Червневі троянди біля ганку, яскраві й гарні, того ранку прокинулися рано, від усього серця радіючи безхмарному небу і сонцю на ньому. Погойдуючись на вітрі, вони шепотілися про те, що бачили. Одні з них заглядали у вікна їдальні, де накривали святковий стіл, інші піднімалися навшпиньки, щоб покивати й посміхнутися сестрам, котрі вбирали наречену, треті привітно махали тим, хто заходив до будинку або виходив з різними дорученнями в сад, на ганок чи до передпокою. І всі вони – від найяскравішої повноквітної троянди до блідого крихітного бутона – віддавали своєю красою та своїм ароматом шану ласкавій господині, яка так любила їх і так довго за ними доглядала.

Мег і сама нагадувала троянду, бо все, що було кращого в її душі й серці, наче розквітло на її обличчі в той день, надавши його рисам ніжності й чарівності. Вона була вродливішою, ніж сама краса. Хоч на ній не було ні шовку, ні мережив, ні флердоранжу.

– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогодні, – сказала Мег. – Мені не потрібне пишне весілля, нехай поруч зі мною будуть тільки ті, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною і знайомою Мег.

Свою весільну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стібок ніжні надії й невинні мрії дівочого серця. Сестри заплели їй коси і вклали їх у зачіску, а єдиною прикрасою, яку Мег приколола до сукні, був букетик улюблених «її Джона» конвалій, що здавалися їй найгарнішими квітами на землі.

– У цьому вбранні ти та сама наша рідна й мила Мег, тільки ще чарівніша й красивіша. Мені так хочеться міцно обняти тебе, але боюся пом’яти твою сукню! – вигукнула Емі, захоплено розглядаючи сестру, коли та завершила свій туалет.

– Тоді я можу бути задоволена своїм вбранням. Тільки прошу вас, обійміть і поцілуйте мене, всі-всі, і не звертайте уваги на сукню. Я хочу, щоб багато складок такого штибу з’явилося на ній сьогодні, – і Мег розкрила сестрам свої обійми. Дівчата на мить завмерли перед нею із сяючими обличчями, відчуваючи, що нова любов не витіснила з серця Мег старої.

– Тепер я збираюся піти і зав’язати Джону краватку, а потім провести кілька хвилин із татом у його кабінеті, – з цими словами Мег збігла вниз по сходах, щоб зробити ці маленькі церемонії, а потім приєднатися до матері, чим би та не займалася, бо Мег добре знала, що, незважаючи на усмішку, у материнському серці поселився таємний смуток, як буває завжди, коли перше пташеня покидає рідне гніздо.

Саме тепер, коли молодші дівчатка стоять разом, завершуючи свій нехитрий туалет, доречно розповісти про зміни, що відбулися в їхній зовнішності за минулі три роки. До того ж нині вони виглядають по-особливому чарівно.

Джо розпрощалася зі своєю незграбністю і навчилася рухатися легко, навіть граціозно. Її кучеряве волосся відросло і вона, як і раніше, закрутила його у важкий вузол, який виглядав значно привабливіше на маленькій голівці, що вінчала високу фігуру, ніж попередні короткі завитки. На її смаглявих щоках грав рум’янець, в очах затаївся теплий блиск, а з гострого язика сьогодні злітали тільки найніжніші слова.

Бет стала сухорлявішою, блідою і навіть ще тихішою, а красиві добрі очі здавалися більшими. В них часто з’являвся вираз, що засмучував тих, хто дивився на неї, навіть, якщо не йшлося про сумні речі. Це – відблиск страждання, що переноситься зі зворушливим терпінням. Бет, як і зазвичай, рідко скаржилася, натомість промовляла з надією, що «скоро їй буде краще».

Емі по праву вважалася «окрасою сім’ї». У свої шістнадцять років вона мала вигляд і манери дорослої жінки – не красуні, але дівчини із невловимою чарівністю, що зветься витонченістю. Її помічаєш у лініях фігури, у формі й рухах рук, у тому, як лягають складки її сукні й золоті локони, – у всьому, що не піддається визначенню, але є гармонійним і настільки ж привабливим для багатьох людей, як і сама краса…

Ніс досі дошкуляв Емі, оскільки було зрозуміло, що він вже ніколи не стане грецьким. Засмучував і рот, занадто широкий, і гостре підборіддя. Однак ці риси, що порушували всі канони краси, надавали неповторність всьому її обличчю. Але вона не здогадувалася про це й намагалася втішитися своїм