Читати книгу - "Ми проти вас"

Коли всі переходили в «Гед-Хокей», історія подавалася так, що Кевін став «безневинно звинувачений» і був жертвою «полювання на відьом», але тепер усі розповідають іншу версію: спонсори і гравці перейшли в «Гед» аж ніяк не за Кевіном, а тому, що насправді хотіли «відмежуватися» від нього. Його ім’я стерли зі списку гравців Геда, але у Бйорнстаді воно залишилося. У такий спосіб для всіх раптом з’явилася можливість достатньо віддалитися і від ґвалтівника, і від жертви, тож тепер давні приятелі Кевіна можуть називати його «психопатом», а Майю і далі вважати «курвою». Брехня — це просто, а правда завжди складна.

Стільки людей почали називати «Бйорнстад-Хокей» клубом Кевіна, що «Гед-Хокей» автоматично став означати щось протилежне. Батьки гравців надсилали місцевим політикам мейли про «відповідальність» і «небезпеку», а коли люди почуваються загроженими, то практично завжди здійснюється накликане пророцтво, один незначний інцидент: якоїсь ночі хтось обписав дорожній знак на околиці Бйорнстада словом «ґвалтівники». Через пару днів зі скаутського табору довелося спровадити додому групу восьмирічок із Бйорнстада й Геда після того, як вони жорстоко побилися, бо діти Геда вигукували в бік дітей із Бйорнстада кричалку: «Бйо-о-орнстадські ґвалтівники».

Сьогодні Лео сидить на пляжі, а за п’ятдесят метрів від нього розмістилися колишні Кевінові друзі — великі, натреновані вісімнадцятилітні хлопці. Тепер у них на головах червоні бейсболки «Гед-Хокей». Це вони писали в інтернеті, що Майя «сама напросилася» і що Кевін точно не винен, бо «хто взагалі захоче до такої лярви простягати руки?». Так, ніби Майя хоч раз просила когось із них простягнути до неї руки чи будь-що інше. А тепер ті самі друзі кажуть, що Кевін ніколи не був одним із них, вони повторюватимуть цю брехню доти, доки його не стануть пов’язувати лише з Бйорнстадом, бо скільки би ці хлопці не крутили історією, вони однаково виставляють себе героями. Вони завжди будуть у виграші.

Лео молодший від них на шість років, значно нижчий і слабший, але кілька його друзів усе ж казали йому, що він «повинен щось зробити». Що когось із тих паскуд «треба покарати». Що треба «бути чоловіком». Непросто поводитися як чоловік, коли тобі дванадцять. Зрештою, це непросто в будь-якому віці.

І тут чути якісь звуки. Голови озираються на пляжні килимки. По цілому пляжу дзвонять мобільні. Спочатку один-два, а тоді всі водночас, аж сигнали врізаються один в одного, ніби в невидимому симфонічному оркестрі одночасно настроюють усі інструменти.

Клубу «Бйорнстад-Хокей» більше нема.

* * *

«Це просто клуб, є важливіші речі». Легко так казати, якщо вважаєш, що спорт — це лише цифри. Але ж усе зовсім не так, і щоб це зрозуміти, треба розпочати з одного простого запитання: що відчуває дитина, коли грає в хокей? Відповісти не так уже й складно. Ви коли-небудь були закохані? Саме це вона й відчуває.

По трасі на околиці Бйорнстада біжить спітнілий шістнадцятирічний підліток. Його звати Амат. В автомайстерні посеред лісу замурзаний вісімнадцятирічний хлопець допомагає татові принести інструменти й поскладати шини. Його звати Бубу. У садку стоїть дівчинка, якій чотири з половиною роки, і б’є ключкою шайби з тераси у стіну будинку. Дівчинку звуть Алісія.

Амат сподівався, що одного дня він стане достатньо вправним гравцем і завдяки хокею вони з мамою поїдуть звідси. Для нього спорт — це майбутнє. Бубу сподівається лише на те, що матиме ще один сезон безтурботності й веселощів, бо потім — і він це знає — кожен день буде схожий на дні його старого. Для Бубу спорт — остання гра в його житті.

А для Алісії, тієї дівчинки, якій чотири з половиною роки і яка б’є шайби з тераси? Ви коли-небудь були закохані? Ось це й означає для неї спорт.

Вібрують телефони. Місто зупиняється. Нема нічого, що передається швидше за добре розказану історію.

Шістнадцятирічний Амат зупиняється на трасі. Руками сперся до колін, грудна клітка гупає разом із серцем: бах-бах-бах-бах-бах. Вісімнадцятирічний Бубу закочує до майстерні нову машину й починає вирівнювати вм’ятину на бляшаному кузові: бах-бах-бах. Алісія, чотирьох з половиною років, стоїть на терасі в садку. Рукавички їй завеликі, ключка задовга, але вона щосили гупає шайбою об стіну: бах!

Вони виросли в малому місті посеред великого лісу, тут стільки дорослих кажуть, що з роботою лише гірше, а зими стають іще суворішими, що ліс густішає, а будинки рідіють, що природні ресурси зосереджені в сільських регіонах, а гроші, чорт би їх узяв, осідають у великих містах. «Тому що ведмеді серуть у лісі, а інші серуть на Бйорнстад». Тому дітям легко любити хокей: бо не встигаєш думати, ганяючи шайбу. Втрата пам’яті — це найкраще, що може дати нам спорт.

І ось починають приходити повідомлення. Амат зупиняється, Бубу випускає з рук молоток, а дівчинці, якій чотири з половиною роки, за якусь мить хтось мусить пояснити значення слів, що хокейний клуб «збанкрутував». Їй намагаються сказати, що це так, ніби спортивне об’єднання загинуло, але ж зі спортивними об’єднаннями такого не стається. Вони просто перестають існувати. Це люди можуть загинути.

* * *

У пабі «Хутро» часто кажуть, що двері треба тримати зачиненими, щоб «мухам не довелося мерзнути». Говорять там іще й таке: «Так добре знаєшся на хокеї? Ти ж власну сраку не знайдеш, навіть запхавши обидві руки у задні кишені!», «Поговори мені ще про тактику! Тебе за носа водять, як корову по штучному газону!», «То наші захисники покажуть клас у наступному сезоні? Ти ж мені люриш на ногу, а кажеш, що дощ паде!». Але сьогодні ніхто не пересварюється, сьогодні всі мовчазні. І це нестерпно. Рамона наливає віскі в усі склянки, востаннє. П’ятірка дядьків, яким перевалило за сімдесят, стримано піднімають випивку. П’ять порожніх склянок гучно опускаються на барну стійку. Бах. Бах. Бах.

Бах. Бах. Дядьки встають і виходять із пабу, а далі розбрідаються в різні боки. Чи подзвонять вони завтра один одному? А навіщо? Якого чорта їм тепер сваритися, якщо хокейної команди нема?