Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я божеволів від її перламутрової еротичності, вклякав, стягуючи з неї трусики, які вона грайливо чіпляла, імпровізуючи, на вішак («Який він у тебе чарівний!»), ми сміялися, я фотографував її, ловлячи гнучкі лінії, її пальці, крізь які зрадливо й зухвало виглядали пуп’янки, потім ми мали одне одного, довго й багато, на столі і у ванні, на підлозі і перед дзеркалом, на стільці і на ліжку, в повітрі і на стіні, згори і зісподу, входячи і виходячи.
Вона стогнала, я ловив її стрімкі брунатні бутони, ми розчинялися, проникаючи одне в одного, танули, мандруючи, наче ті астронавти, до віддаленого світила, наші лінії зустрічалися в апогеї, то був гайлайт, зоряний час, вершина Джомолунґми і Камасутри, але їй було мало, тоді вона задіювала вказівний палець, а я їй асистував («Асистенте Уліссе!» — саме так мене величали в часи, коли подорожування ще не стало головною, а згодом і єдиною моєю професією), пестячи вологу чорну звірицю, бестячи розбуркану бестію, яка стікала струмками, що розросталися і розпливалися, аби нарешті прорватися ніаґарським водоспадом, що спонукало кохатися вдруге і втретє.
Я фотографував її знову, а потім — потім вона зникала крізь ту саму золоту лінію на перетині проекцій світла і тіні, звідки з’являлася. Фотоальбом — єдиний корпус делікті нашого шаленого кохання. Плюс лист до неї, що так і залишився в мене, — я не знав, куди і як його відсилати. Я спробував був податися з ним на пошту, я стрімголов біг, наче вона працює востаннє, ніби її зараз закриють, раз і назавжди, цю буржуазну інституцію — щемливу історію заклеєних у конверт надій, зізнань і зітхань. Захеканий, мене пасли тривожно-уважними поглядами, я вихопив лист, крикнувши: «Терміново!». Службовець присунув його до себе: «На конверті бракує адреси.» — «Все чіки, дядьку!» — запевнив я, однак, на моє лихо і його горе, він виявився зануднішим, ніж допускали обставини. «Ми не приймаємо кореспонденцій без правильно вказаних реквізитів.» — «До виконання!!!» — загорлав я і, нахилившись через жовтий стіл, що нас розділяв, схопив його, вошивого клерка, цього вилизаного бовдура, якого ніхто ще так не хапав, за вилоги канцелярського сюртука.
Історія продовжилася на постерунку, де небавом й завершилася. Якби не втручання моїх всемогутніх і всетерплячих покровителів, які на карнавалі життя, де я з ними уперше і познайомився, виступали в неодмінних костюмах ангелів з дешевими блискітками і облямованими штучним пухом крилами, мене б у найкращому разі видворили з країни, про яку сказано, що в ній течуть молочні ріки з кисільними берегами, а кліматичні умови «максимально наближені до тих, що існують там, де всі ми свого часу опинимося». Плюс заборона в’їзду терміном на п’ятсот сорок три роки.
Та ще двоє свідків,
Абд Ель-Рагман і Кара Гасан, які нізащо не свідчили би проти мене, бо свідчити проти мене — усе одно, що обмовляти себе.
«Привіт, Королево!
Цієї ночі я прокинувся від вибуху, з дзенькотом вилетіли шиби у вікнах, а мене відкинуло на стіну; сяк-так оговтавшись, я інстинктивно потягся по револьвер, який — і це Тобі має бути відомо — лягаючи спати, кладу під подушку; я мацав, однак під подушкою не було жодного револьвера, тим часом бахнуло знову, хвиля втиснула мене в квітучу поляну шпалер, і так повторилося тричі: вибух, спалах яскравого світла і я, втиснутий у шпалери. Я насилу ввімкнув настільну лампу: була рівно північ. Наступного дня, до якого дожив, дякуючи Всевишньому і думкам про Тебе, я довідався, що стріляли зі старої королівської гаківниці з нагоди закриття фестивалю «ЛЯ СТРАДА — МОТОРОШНА КАЗКА» (та ніч направду була моторошною — зрештою, як і кожна, яка без тебе). Над ранок полився дощ, і зараз, коли я пишу, він продовжує падати, і, судячи з усього, проперіщить до вечора.
Пригадуєш Абд Ель-Рагмана в хоромах напроти і Кара Гасана під нами, які зрихтували прощальну вечерю зі знаменитих, притрушених пелюстками свіжих гербер страв, і про яких я Тобі мало що встиг тоді розповісти?
Затія прощальної вечері виходила від Абд Ель-Рагмана, любителя покуховарити, кулінарні спроби якого часто-густо завершувалися смородом-димом, що клубочився з вікон — баклажани, перець, баранина, помідори, часник, чебрець, доки одного разу туристи викликали пожежних, після чого ми борсалися в піні, що не хотіла розходитися.
Рятівники витягли Абд Ель-Рагмана, в якого волосся стояло дротиками, я вистрибнув через вікно в парк, рятуючись не так від Абд Ель-Рагманових екзотичних запахів, як від шумовиння, в якому можна було задушитися, й потовкши при цьому Кара Гасанові суниці, якими й сам любив милуватися. Абд Ель-Рагмана провідують земляки, зухвалі й веселі бестійчуки — Ти колись натякала мені на кохання утрьох, але, даруй, їх там із добрий десяток.
У мене таке враження, що місто принаймні на четвертину складається з Абд Ель-Рагманових, як у нас кажуть, краян. Абд Ель-Рагман схожий на давнього приятеля мого неспокійно-покійного батечка, нехай земля йому буде пухом, а небо периною. Абд Ель-Рагман написав роман «Бедуїн, в’язень міста й герой пустелі» і тепер чекає на його появу «так, як на дощ у пустелі» (його слова).
Я хотів би подарувати Тобі цей витвір фантазії, Ти, безперечно, знаєш французьку, бо з моєю французькою справи кепські, жу не парле па. Мені навіть здається, що ти народилась у Франції, в кожному разі, Ти мене запевняла, що походиш із Франції, — якщо мені не зраджує пам’ять, Ти казала, що народилася на Заході департаменту Юкрен, префектура Лійон — я пам’ятаю кожне Твоє слово, кожний Твій жест, кожний Твій погляд, кожну лінію Твого тіла, Твою персикову шкіру, духмяність Твоїх гарячих струмків, яка не дає мені спокою, переслідуючи у снах і наяву, я розчахав вікна, пробуючи напустити якнайбільше екстрактів Абд Ель-Рагманового куховарення, проте найдобірніші спеції і найнесподіваніше їх поєднання резиґнували перед трояндою небесного саду, перед Твоїм добре протемперованим роялем, на якому ми виконували найчарівнішу, яку тільки можна скомпонувати — пригадуєш? — сонату.
Абд Ель-Рагман — режисер, який довго й затято вимріював свій перший і наразі єдиний у житті фільм. На цю його мрію було скоєно тридцять три замахи, але Аллах Акбар помилував, вивівши із сипучих пісків пустелі його і його сім’ю з трьома дружинами й дюжиною дітлахів. Відтоді він поневірявся по шинках і кнайпах Європи, занедбавши родинне життя, буваючи на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.