Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 123
Перейти на сторінку:
саваном. Наче щойно тепер було зашито труну, а не тоді, на цвинтарі, коли періщив дощ і небо оплакувало разом з людьми. Патьоки хльоскали поринулих у скорботу — мовби за те, що недопильнували юне життя, давши йому дочасно згаснути.

Цвяхи, що їх молоток вганяє в деревину, з якої ще не вивітрився запах живиці. Той стукіт, спершу дзвінкіший, а потім, наостанок, глухий, наче стлумлений зойк. Щось було в цьому, непримітне й потрясне, безжальна в своїй неосяжності послідовність, якою життя дає знати про себе й тоді, коли менш за все має намір втішати.

Хрест на могилі, менший, ніж доокола, і вже одне це викликало незмірний щем. Наче їм, як і тим, кого під сподом поховано, пощастило розправити плечі, а йому — ні. Він множив у голові дво- і тризначні числа, блискавично. Мовби його мозок було запрограмовано так, щоб устигнути проробити те, на що людині потрібно набагато більше, ніж перепало йому, років.

Фірмовий фартушок, стільчик — восьмигодинний робочий день, боротьба з безробіттям, програма уряду. Нагода поповнити місцевий бюджет і сечовий міхур. Невеличкими внесками у вигляді п’ятдесятикопійкової монети, потім гривневої, відтак двогривневої банкнот. Ста́вки постійно зростають. Пам’ять, налита тим, що рекомендовано якнайскоріше спустити в унітаз. Хто це сказав? Авжеж. Прізвища не пригадую.

Рік, а може й коротше — крамничка хутко замкнулася. Таке собі дежавю, уламок минулого, перемитненого в сьогодення.

Я шукав спогадів, щоденників, нотаток, вдихаючи задокументоване там, наче кисень, якого бракувало. Вже дорослий, я ще не здогадувався, що, коли його забагато, він обпікає і спалює. На останньому знімку, який фіксуватиме причину смерті, будуть обвуглені легені, а не те, як ними дихалося.

Я потребував правди і знаходив її, доглибно індивідуальну, подібну і неподібну до інших, поглинав, майже переставши спати, мені було шкода марнувати час, я боявся проґавити щось важливе, без чого, як мені здавалося, вислизне розуміння суті. Якби кисень був чимось, що можна вдихнути на роки наперед, мені вистачило б його до останніх днів.

Невже, щоби бути правдивим, треба померти — не дожити, бути знищеним, дотліти в тиші і забутті, коли боятимуться навідатися найближчі друзі, сконати в метастазах правоти?

Перестраждати, цього ніколи не досить. Можна багато чого пережити, так і не позбувшись глупоти. А буває, вона — благословення.

Немає рецепту, немає і край, як немає одного, тотожного для двох, шляху, хай десятиріччями обоє день у день ідуть поруч, тримаючись за руки і знаючи одне про одного, здавалося б, усе, доки це «усе», яке мало б з’єднати ще міцніше, раптом роз’єднує.

Тих, що не мовчали тоді, тепер — і давно вже — не було. Вони були кістками, на яких живі влаштовували вихиляси. Їхньою смертю живилося життя живих — що можна проти цього заперечити? Водночас, у такій спадковості було щось неприйнятне, несправедливе, огидне.

Минуле... Воно дихає в потилицю, заносить позаду ніж. Його не проженеш, як ослизлого голуба, що домагається своїх крихт, твого відкупного за право жити в нетрях середньовеликого міста, серед багатоповерхівок і площ гранітною шахівницею — хід, ще один хід, подвійний шах, мат. За право жити.

Лавровий лист, який мати додавала до кожної страви, а я викопирсував, інспектуючи найневинніший шматок, перед тим як покласти до рота. Один-єдиний, але і з ним вистачало клопоту, тож часто-густо я відмовлявся їсти, а тоді переможно спостерігав, як мати метушиться, догоджаючи мені, аби лише я поїв, доки тепле. Їй, яка в найнесподіваніших ситуаціях здатна була на подиву гідну рішучість, не вистачало духу провчити мене, а якщо в ній і з’являлася така думка, вона її обурено відкидала, мов щось соромітне. Моїми улюбленими приправами були перець і сіль.

Облудники, які вдають пророків. У цьому чаді нам чманіти ще не один сезон. Слово — хтось порівняв його з дитиною, яка випручує руку. Де вона, правда, спільна для всіх? Чи можливо це взагалі? Чи не є вона тієї миті вже брехнею? Наостанок завжди залишається оце «не знав», «хто б міг подумати», «не хотів», а часто й ці реверанси зайві.

Торгівка, яка пропонує впереміш учора й сьогодні, що й не розбереш. Каламутний коктейль, який тобі вишукано засервірують, зневажливо спостерігаючи, як ти вовтузишся в пошуках гаманця.

Ти ніколи не зауважувала нещирості в молодечому полиску відреставрованих монументів? Наче старці, яким зробили пластичну операцію. Тобі сто років, а в тебе лице, як у дев’ятнадцять. Зелений накип... Хіба не він робить усе достеменним? Хіба не він — правда, яку зчищають, помилково гадаючи, що вона — те, що насподі?

Як легко забуваються речі, викидаються предмети й абищиці. Мовчазні очевидці, нездатні заволати. Їх позбуваються, як небажаної дитини. Перепрошую, ви щось хотіли сказати? Кричіть, волайте, якщо бажаєте, щоб вас почули. Художницький пленер, колективний альцгеймер. Розпродаж минулого в зв’язку з його ліквідацією, наче маєтку збанкрутілого ділка, все по 3 гривні. Як і слід було сподіватися, дівчата опинилися на вулиці, без зарплати й автоматів.

Кошенята, яких випустили з темної кімнати. Й от ми осліплено металися, натикаючись на гострі кути й скрикуючи не так від болю, як від розчарування. Надії, що вивітрювалися зі швидкістю нашатирного спирту. Великі ілюзії, тоді як щось у мені змушувало триматися за маленьку, як ніколи занедбану дійсність. За ту клямку — єдине, в що я, не сумніваючись, вірив.

Ряд тополь над дорогою... Я зупиняюся, слухаючи, як шумлять їхні крони, про щось розповідаючи — сьогодні так само, як тоді. Людина... Ще вчора з великої, майже непосильної, а через ніч уже з крихітної, нікому не потрібної літери.

Той незрівнянний магнітофон, якого я випросив у мого друга! Якби довелося вирушати на якусь далеку планету, назавжди покидаючи Землю і була б можливість брати лише одну річ, я узяв би його. Напевно, якби на нього впав метеорит, йому й тоді нічого не сталося б. У перервах між мелодіями було чути, як працює всередині коліщатко, а коли стрічка докручувалася до кінця, вискакувала, нагадуючи, що вже все, широка, мов на роялі, клавіша. В ньому оживали голоси Джима Моррісона, Боба Марлі, Deep Purple, Dire Straits — стосик касет ціною в ковток свободи.

Бітли були перевесниками моєї матусі, яка точно в когось із них уклепалася б. З тієї розділеної океанами і залізним муром любові я вийшов би, як Ісус з лона Марії. Ми спізнилися на стільки годин, скільки тривала наша, як пришвидшена і не найкращої якості плівка, юність. Once Upon A Time In The East…

Вони нічого не знають, їм усе одно, що було тут перед цим, вони не зобов’язані цікавитися ним. Минуле? «Я не знаю, про що

1 ... 4 5 6 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"