Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

Фантазер! Трахав він мене у першу шлюбну ніч?! Ось це фантазія! Але запах, що виходить від його тіла, й опіки від дотиків...

Починаю сміятися від своїх думок. Та я зовсім з глузду з'їхала! Це просто від гормонів. Може, піти знову аналізи здати?! Триндець!

— Навіть повітря стало чистішим після того, як він пішов! — видихаю фразу, заспокоюючи саму себе. Обходжу стіл і плюхаюся у своє улюблене крісло. Відкидаюся на спинку і прикриваю очі.

Пригадую, якою ціною я досягла всього, що маю. Як розпочинала посудомийкою у нашому ресторані. Мені взагалі дуже пощастило, що я свого часу зустріла Анну. Інакше вже давно годувала б черв'яків. А він просто прийшов і хоче все прибрати до своїх рук. Буйвіл неголений! Треба з ним скоріше розібратися, щоб не плутався під ногами. Але це все завтра, а зараз хочу зателефонувати моєму улюбленому чоловікові.

Шукаю телефон у сумочці, і в руки попадається візитка друга мого колишнього чоловіка. Кілька місяців тому він звернувся до мене за допомогою для своєї двоюрідної сестри, яка після розлучення з чоловіком залишилася без роботи та житла, з двома дітьми. Звісно, я допомогла, правильніше сказати, фонд допоміг.

Рік тому я заснувала фонд для підтримки покинутих жінок з дітьми на руках — “Сила серця”. Вирішила допомагати покинутим жінкам у важку хвилину. Адже не з чуток знаю, як це — спати на вокзалі. Сім років тому я теж такою була. Кинута, розбита і без копійки у кишені. Нікому не потрібна, вагітна та відкинута рідним батьком. Мама моя померла, коли мені було вісімнадцять. Мене і брата виховував батько.

Поклавши візитку на стіл, все-—таки шукаю телефон. Відшукавши, набираю номер. Тільки слухаючи гудки, вже усміхаюся. На серці стає тепло і спокійно.

— Привіт, мамусю! — радісно відповідає мій синочок.

— Привіт, щастя моє. Як справи? Як сьогодні у школі? — засипаю питаннями. Дуже хочу все знати. А ще хочеться проводити більше часу з ним. На щастя, завтра субота, і ми зможемо побути удвох.

— Добре. У школі все просто чудово! А у тебе все добре? — усміхаюся. Закидаю ноги на стіл.

— І в мене. Думаю, через годину вже буду вдома. Що хочеш на вечерю? — він у мене любитель поїсти.

— Тітка Марина пиріг солоний спекла, зі шпинатом. Вечеря вже готова, чекаємо тільки тебе! — моє сонечко.

— Ти теж допомагав тітці Марині з випічкою?

— Ні, матусю, я просто не встиг! Коли закінчив уроки, тітка Марина вже спекла! — важко зітхає мій маленький помічник і захисник.

— Тоді завтра приготуємо щось— разом. Окей? — беру до рук візитку. Мене так і тягне зателефонувати. Інтуїція, напевно?!

— Домовилися! Приїжджай скоріше. Цілую! — тарахторить син. Завершую виклик і відразу набираю номер з візитки. У мене погане передчуття. Треба скоріше розібратися.

— Привіт, Стьопо, це Ягода. Зайнятий? Мені потрібно кілька хвилин твого часу!

— Привіт. Звісно, кажи, щось з Катею?

— Ні-ні, з нею все добре! Я хотіла запитати дещо. Бажано особисто. Можемо зустрітися завтра?

— Пробач, Єво, я завтра їду у відрядження. Але можемо зустрітися просто зараз! — відповідає. Це тому, що я хочу швидше поїхати додому! Кидаю погляд на наручний годинник. П'ята вечора. Якщо напружитися, то можна й встигнути.

— Давай у нашому старому кафе хвилин через двадцять. Нормально? — у цьому кафе ми завжди сиділи, коли я ще зустрічалася з Артемом.

— Супер! До зустрічі! — Стьопа відключається. Я починаю збиратися.

Одягаю пальто та розглядаю свій кабінет. Як згадаю, що було тут за час правління Аньки, одразу починаю сміятися.

Ані дістався цей ресторан від покійного чоловіка. Дітей у них не було, тому що Аня зробила невдало аборт у молодості. Бідолаха, шкодує до сьогоднішнього дня. Я її розумію, тому що для мене Тимур — сенс всього мого життя. Я тягну все це для його майбутнього. Хочу дати синові те, чого у мене ніколи не було і набагато більше. Але найголовніше — поділитися тією любов'ю і силою, якою він мене заряджає.

За три роки мого управління рестораном “Аніта”, він дуже змінився. Всього за рік я перетворила заклад із забігайлівки на ресторан номер один у нашому місті. Зробила ремонт всюди: від комірки до фасаду. Змінила все, починаючи з меблів і закінчуючи персоналом. Наш маленький італійський ресторанчик уже другий рік тримає першість! Чим я дуже пишаюся! А рік тому я виконала свою мрію і все-таки почала займатися благодійністю.

Аня віддала мені управління, а сама поїхала подорожувати світом. Вона — мій порятунок, і я не могла відмовитися від її пропозиції. Це вона підібрала мене, як кинуте цуценя на вокзалі. Вона проклала мені шлях у те життя, яким я зараз живу. Я завжди буду їй вдячною і не зможу перестати про неї піклуватися.

Виходжу з кабінету і стикаюся з Наталкою. Захекана, хоче, напевно, щось сказати. Мабуть, так бігла, що целюліт перекрив дихання. Вона досить пухкенька панянка. Не можна сказати, що товста, але і не худа, однозначно. Фігура у жінки нагадує пісочний годинник: волосся каштанового кольору, зріст трохи вище метра п'ятдесяти, карі очі, пухкі щічки та тоненькі губки, постійно нафарбовані в червоний колір.

— Ну що, він буде нашим спонсором? — очі горять. Можливо, вона вже вигадала план із завоювання цього екземпляра.