Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Він зупиняється за кілька кроків. Підіймає долоні у заспокійливому жесті. Такий кремезний, що затуляє мені весь світ. І від його панівної близькості у мене перехоплює подих.

Він навіть погляд підіймає до мого обличчя, відірвавши від того, що нижче.

− Не бійся. Я не завдам тобі шкоди, – вимовляє тихо.

– Ви вже завдали! Ви... ви... вкусили мене. І мало не втопили.

− Це вийшло випадково, − з досадою кривиться незнайомець. Дивно те, що я це досить виразно бачу в напівтемряві. − Я був не при тямі, не розумів, що роблю. І прошу вибачення за це.

Ну треба ж, який ввічливий. Вибачення він приносить.

І найдивовижніше – це якогось дідька на мене діє. Цей спокійний погляд, впевнений тон, слова, вимовлені низьким голосом з приємною хрипотою дуже відчутно стишують мою паніку. Наче гіпнозують, відгукуючись дивним трепетом усередині. І дихати стає трохи легше.

Але ж далеко не до кінця. Ситуація все одно дика. Про це не можна забувати.

– А мій одяг? Де він? Навіщо ви мене роздягнули? – вимогливо задираю підборіддя, намагаючись виглядати хоробрішою, ніж є насправді.

Запитувати, чи тільки роздягнув, мені просто страшно. В інтимних місцях не відчувається нічого, що говорило про насильство. Але ж він мене торкався без запиту, бачив… Так, стоп! Краще поки що про це не думати, інакше точно зірвусь. Виберуся звідси, втечу від цього психа, тоді й проаналізую свій стан. І звернуся, куди треба.

– Твій одяг був повністю мокрим. Я не хотів, щоб ти застудилася, тому зняв, щоб просушити біля багаття. Ви, люди, дуже тендітні істоти, наскільки мені відомо, – обеззброювально посміхається здоровань.

І я буквально зависаю, знову захоплена зненацька. Як же несправедливо, що така приголомшлива, приваблива посмішка дісталася ненормальному психу, що кусає дівчат, які його рятують.

Дивна в мене якась реакція на свого викрадача... Не зовсім адекватна. Мізки в один бік, а фізіологічні реакції зрадницького тіла – в інший тягнуть. Дивна взагалі вся ця ситуація! І самопочуття моє теж… дивне.

До мене навіть не одразу доходить сенс його слів. А коли доходить...

– Що?! Як ти назвав мене? Людиною? – лізуть мої очі на лоба. – Якщо я для тебе тендітна людина, то ти тоді хто? – примружуюся недобре, на емоціях теж переходячи на "ти". Якщо вже він мені "тикає".

Ну, точно ненормальний. Говорить про мене, як про істоту іншого виду. І так впевнено.

У сусідньому містечку є заклад для душевнохворих. Може, мій потопельник звідти втік?

− Мене звуть Сігард Урс. Я голова клану Урсів, який вважається найбільшим і найсильнішим серед мого виду в цих землях, − з ноткою гордості представляється мені псих-красунчик.

– «Виду»? − ще більше отетеріваю я, вихопивши ключове для себе слово. − Що означає, «виду»?

− Тобі пояснити, що означає це слово? − схиляє потопельник голову набік, глузливо смикаючи куточком губ.

– Ха-ха, – фиркаю нервово. − Ні, зі значенням цього терміну я знайома. Поясни чому ти так говориш... ніби твій вид чимось відрізняється від звичайного людського?

Чорт, я що реально це запитала? Але його слова справді сприймалися... якось так.

– Бо він відрізняється, крихітко. І багато чим. Я не людина, – знову видає свою чарівну усмішку цей, виловлений мною в озері, ненормальний. − Ти хіба ще не зрозуміла цього? Я перевертень. Ведмідь.