Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 77
Перейти на сторінку:
мене вже і стара ванна є, землю я наношу, добрива придбаю, поставлю лампи, як в оранжереях…

— Ти збираєшся підгодовувати есперидівку тим, що виціджують на місцевому заводі?!

Отут вона захопила Марту зненацька. Хоча — можна ж було здогадатися, які, на фіг, добрива із заводу, чим ти думала, ідіотко!

— А… що ви порадите? Я можу, наприклад, піти до когось із місцевих — хто тримає корову чи курок, вони ж не пошкодують гною, та й скільки там потрібно, відро, ну — два. Чи випишу по пошті. Мені головне, щоб прийнялася й почала родити, чим раніше, тим краще…

Старенька мовчала і дивилася на неї знизу вгору — але Марті здалося, що все абсолютно навпаки, що вона — мала дівчинка, яка стоїть перед статурною, величною жінкою.

— Я раджу тобі ставити правильні запитання, любонько моя. Тобі потрібен не саджанець есперидівки, тобі потрібні яблука. Якщо хочеш нагодувати кота, не обов’язково починати з виготовлення гачків та волосіннячка.

— А якщо кіт не хоче їсти нічого іншого? І взагалі — він і не кіт, а кролик, якого перетворили на кота?

— Утретє повторю: почни із головного. Розберися, чого ти хочеш. Щоби кіт завжди лишався ситим? Чи — щоб знову став кроликом? А потім, любонько моя, непогано би з’ясувати, яка з твоїх цілей у принципі досяжна.

На подвір’ї потемнішало, світло з тієї кімнати, де Чепурун досі торохтів слоїками та каструлями, лягало віддалік колодязя. Пані Ліза стояла перед Мартою — чорна постать на тлі ночі. І хоча голос її лунав холодно й безпристрасно, не це викликало у Марти відчуття нудотної, ядучої паніки.

— Але… якщо я точно знаю… я читала! І Штоц… пан Штоц казав, що раніше таке ставалося.

— Кролик, який перетворився на кота, ніколи не стане колишнім кроликом. Якщо твій Штоц не сказав тобі про це, значить, він або дурень, або брехун.

Марта потрусила головою. Штоц і правда казав щось таке, та справа ж зараз не у Штоці, зовсім не в ньому.

— Це ж питання віри, хіба ні? Віри та волі.

— Віри та волі, — з усмішкою повторила пані Ліза. Вона ступила назустріч Марті з темряви — і та здивувалася, зрозумівши, що перед нею досі та сама старенька, а не велична леді минулих часів. — Віра та воля здатні творити дива. Та якщо до них не долучити мудрість, ці дива будуть фатальними. В цьому, любонько моя, і полягає іронія долі. Поки ти молода, твоїх віри та волі вистачить на те, щоб зрити гори. Коли ж замість молодості прийде мудрість… молися, щоб тобі вдалося виправити все те, що ти встигнеш накоїти.

Марту це остаточно доконало.

— І все?! — спитала вона. — Молитися — і тільки?! Це і є ваша мудра порада, ваша допомога?

Чорна тінь кинулася від ґанку, застрибнула на зруб колодязя. Пан Шантеклер розкинув крила і загорлав, обурено й сердито.

Налякав її, чого вже. На цілих дві секунди налякав.

І цим — ще більше розлютив, просто от до живих печінок допік.

— Стули пельку, — сказала вона півневі. — Бачиш, люди розмовляють.

Пан Шантеклер, ясна річ, і гадки не мав слухатися. Він люто замахав крилами, голова його метнулася до Марти, дзьоб розкрився… Крила ляскали, кілька пір’їн торкнулося її щоки.

Але з пташиного горла не долинуло ані звуку.

— От і маєш, — сказала йому пані Ліза. — Знайшов на кого дзьоб роззявляти. Та годі вже вимахувати крилами, натрусиш у воду сміття! От характер!

Вона й пальцем не ворухнула, та півень миттю припинив обурюватися, зістрибнув на землю і, кожним своїм порухом символізуючи скривджену чесноту, попростував назад до ґанку.

— А ти, — продовжувала старенька, — надалі думай, що й кому кажеш.

— Вибачте, — вичавила з себе Марта. — Я… хочете, я зроблю так, щоб він знову… ну, міг кричати?

Рипнули завіси.

— Ба’, чай готовий. Ви що, так і стоятимете у темряві?

— Варення, — не обертаючись, сказала пані Ліза. — У льоху, у дальньому кутку. Ти якому віддаєш перевагу, любонько? Утім, дістань-но нам, Бенедикте, одразу всі, які зможеш. І не поспішай, ми з Мартою поки подихаємо свіжим повітрям.

Повітря, чесно кажучи, було вже не так свіжим, як морозним, та й вітер повівав дедалі лютіший, та хто б на місці Марти сперечався?

— Нічого не треба робити, — сказала їй старенька, коли двері знову зачинилися й вони лишилися на самоті. — Голос я сама йому поверну. Потім. Теж мені, проблема — повернути голос. Із життям-от усе геть по-іншому.

Марта сунула руки в кишені, струсонула головою.

— Все одно — не розумію. Навіщо тоді вони це робили? Ну, ті, кого обирали Королевами Лісів та Полів — вони ж могли не відроджувати померлих. Якщо знали, що із цим якісь проблеми — навіщо?

— А навіщо той, хто кохав, повертається туди, де на нього ніхто не чекає? Навіщо донька ходить на могилу до матері — навіть якщо знає, що в землі лежать лише кістки? Навіщо молода фрейліна намагається повернути прихильність того, хто насправді ніколи її не кохав? Коротко кажучи — тому, любонько моя, що всі ми — люди, а людям властиво сподіватися на нездійсненне і вірити у неможливе. Гірше того: іноді нам вистачає волі й віри, аби нездійсненне здійснилося. — Вона зітхнула, взяла сухими пальцями Марту під лікоть і сказала тихо: — Досить із нас цих розмов. Ходімо, я пригощу тебе своїм варенням, особливо рекомендую морелеве, воно вдається мені краще за інші. А із собою я дам тобі баночку джему з есперидівки. Якщо додати до чаю — о, повір, від самого тільки аромату мертві вийдуть із могил!..

Певно, варто було посперечатися, настояти на своєму. Та в Марти чомусь через оцю «баночку з джемом» просто руки опустилися. Вона дозволила відвести себе в дім і всадовити за стіл, поряд із протопленою пічкою, і поки Чепурун під чулим керівництвом господині розставляв чашки та блюдця, наливав чай, накладав варення, Марта просто блукала поглядом по стінах і говорила собі, весь час повторювала: нічого, це ще не провал, не трагедія, це взагалі був запасний варіант, ти і йшла сюди, власне, з іншою метою…

Вона розглядала пожовклі, вицвілі фотознімки у вінтажних рамках, із людьми у неприродних позах, на тлі якихось літніх садів, палаців, фонтанів — як вона розуміла, намальованих. Стефан-Миколай колись розповідав їм, що на початку минулого століття фотографувалися переважно у студіях, та, оскільки знімок на фоні однотонного задника виглядав безідейно й дешево, вигадали всю цю бутафорію.

Одне неясно: навіщо пані Лізі чужі фотки? Марта ще минулого разу, коли вони зі Стефом зазирнули до дому буквально на хвильку, дивувалася: вона швидше очікувала побачила на стінах репродукції картин, рушники із вишитими хрестиком снігурами і всяке таке. А виявила філіал краєзнавчого музею.

Вона машинально пошукала поглядом якийсь знімок із немовлям: пані Ліза виглядала років на

1 ... 49 50 51 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"