Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не бреши, ти не хочеш забрати мене, — Ігор зітхнув і одразу відвернувся до вікна.
— Понад усе я хочу, щоб ми жили разом. Але ти вже дорослий і маєш зрозуміти: в мене є проблеми, які потрібно негайно вирішити.
— Тоді візьми мене з собою, я допоможу! — хлопчик не вгамовувався.
— Тобі не можна зі мною. Є речі, через які людина повинна пройти сама. Але я обов’язково повернусь до тебе! — вона відчула гіркий присмак у роті, наче брехала йому. Десь у темряві на неї чекала куля, яку приготував жорстокий зловмисник. Щось підказувало Дані: наступного разу він точно вистрелить.
— Обіцяєш? — з дитячою недовірою в погляді запитав Ігор.
— Обіцяю!
Він кинувся обіймати її так міцно, що Дані аж дух перехопило. В цих обіймах жило усе щастя світу, але вони мали гіркий присмак для жінки. Вона вкотре згадала Мишка і їхнє дитинство. Якби він виріс, то її життя склалося б зовсім інакше. Вона була б щасливою і від самотності й безнадії не кинулася б у шлюб з Олегом, наче самогубця в темні річкові води.
Дана ще раз подзвонила Марині й домовилась про деталі. Ігор хоч і неохоче, але погодився пожити в її сім’ї. Це була найбільша розкіш, яку Дана могла собі дозволити – не хвилюватись про хлопця. Попереду на неї чекала важка, майже нездійсненна місія – повернутись в батьківський будинок і нарешті дізнатись правду про їхнє з Мишком походження.
До Міжвиська вона дісталась досить швидко і майже без пригод. Справа йшла до вечора і сонце вже забарвило небо в помаранчеві відтінки, повільно відступаючи за небокрай. Напівпрозорі весняні сутінки чарівливо заполонили все навколо, обіцяючи відкрити двері у магічний світ ночі.
У величезному будинку Комарівських було тихо й складалось враження, начебто в оселі немає жодної живої душі. Дана подзвонила у двері й назустріч їй вийшла одна з хатніх робітниць. Жінка середнього віку люб’язно запросила Дану всередину і навіть спробувала відібрати у гості дорожню сумку, аби віднести її наверх до кімнати.
Дана ненавиділа створювати комусь незручності та почувалась безглуздо, коли їй прислуговували у батьківському домі. Антоніна Василівна привчила персонал всіляко догоджати хазяям будинку та гостям, тому хатні робітниці виконували безліч функцій, більшість з яких Дана вважала безглуздими й принизливими. І саме через це жінка не віддала речі, а сама занесла їх в кімнату. Все ж таки для здоров’я корисно частіше ходити східцями.
— А що, вдома нікого? — спитала Дана у приємної усміхненої жінки зі злегка посивілим волоссям.
— Ой, так недобре вийшло! — вона роззирнулась навсібіч, начебто за ними хтось спостерігав і пошепки мовила, — Хазяїн з дружиною посварились. Кричали один на одного страшно. Він потім поїхав до міста, а Антоніна Василівна пішла спати раніше. В неї, бідненької, дуже розболілась голова. Певно, краще не турбувати її до ранку.
— Дякую, я зрозуміла. — Дана здогадувалась, що стало приводом для чергового скандалу – вагітна коханка батька.
— Повечеряєте? Що вам приготувати?
— Га? Ні, ні, не хочу. — Дана роздумувала над тим, що до ранку не зможе поговорити з матір’ю, але вона мала й інші справи. Жінка не збиралась витрачати дорогоцінний час на вечерю.
Вона схопила телефон та подалась на прогулянку по Міжвиську. Як не дивно, але саме тут Дана почувалась у безпеці. Ноги розмірено рахували кроки по рівній асфальтованій доріжці, доки вона роздумувала над тим, що скаже батьку Володі. Саме до нього направлялась Дана. Вона не знала чи зможе увійти до будинку в якому друг зронив останній подих. Їй було незатишно з тих самих пір, коли вона вперше зрозуміла: смерть чигає на кожного й немає в неї упереджень щодо віку, статі і морального портрета того, кого вона планує забрати. Всі навколо мали однакові шанси віднайти останній притулок в дерев’яній скрині ще до світанку.
Дана спам’яталась лише біля воріт будинку в який колись прибігала малою, аби пограти з Володею у дворі. Вона б усе віддала, аби знов повернутись у ті часи, коли Мишко бігав по подвір’ю та обливав водою їхню нерозлучну четвірку. Тепер же будинок виглядав похмуро й самотньо. Тут більше не чувся дитячий сміх і, навіть, дорослий. Дана побачила автівку, яка наближалась до воріт і завмерла. Вона впізнала машину Василя Михайловича. Батько Володі під’їхав ближче і зовнішні ворота гаража відчинились автоматично. Загнавши автівку у надійний сховок, він вийшов надвір та відсутнім поглядом зміряв Дану. Чоловік не промовив ні слова і їй довелось розпочати розмову першою:
— Доброго вечора! — жінка ніяковіла від холодності господаря будинку.
— Привіт. — Василь Михайлович гірко усміхнувся і, відчинивши ворота, зайшов у двір. — Ти зайдеш?
— Так, — нерішуче відповіла Дана і змусила себе зробити кілька кроків. — Я вам не заважатиму?
— В мене тепер багато часу, якого нікуди діти. Смішно: все життя я працював і думав, що з сім’єю побуду на пенсії. І от прийшла пенсія, а в мене – ні сім’ї, ні роботи. Так і життя минуло, а я навіть не встиг озирнутись.
— Ви звикнете. З часом з’являться якісь заняття і буде привід прокидатись зранку. — Дана не знала що іще може сказати людині в його ситуації.
— Повечеряєш зі мною? Я й тістечок до чаю купив. Завжди відмовляв собі в солодкому, щоб довше пожити й бути у формі, а воно от як склалось, — Василь Михайлович розсміявся і Дані здалось, що чоловік був трохи напідпитку. — Тепер їм і п’ю все, що захочеться, а на смак воно – як трава. Але я не втрачаю надії, що ці тістечка скоротять мій строк.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усі їхні секрети, Марта Кейс», після закриття браузера.