Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

- Він ще спить?  - здивовано спитала білявка.

Маша зайшла до своєї ж кімнати, хоч і постукати не забула.  Правила пристойності, щоб їх.

- Дрихне, - посміхнулася я.

Громова розуміючи кивнула.

- Що вам батьки вчора сказали?  - Поцікавилася подруга.

- Щодо місця проведення весілля хвилюються.  Збиралися сьогодні в ресторані приміщення замовити, щоб напевно.  В іншому місті відзначати їхня перспектива не спокушає, - відповіла я.

- Даремно ці дегенерати вчора стільки пили, - промовила Громова.

Маша пом'ялася ще пару хвилин, а потім промовила:

- Можете до вечора залишитись.

Дочекавшись подяк, дівчина поскакала на перший поверх, де на неї чекав Міша, стан якого повністю повторювало те, що було у Сашка.

Здається, Миров учора перебрав.  Після того, як почув щось від Міши, одразу з котушок злетів.  Хоча… взагалі чудово час провели.  У ресторані повеселилися, тільки ось недоумки надто багато коньяку виплескали.

Розмірене дихання Алекса перервалося.  Хлопець потягся і один за одним розплющив обидва очі.

Окинувши поглядом обстановку у приміщенні та оцінивши отриманий результат, Миров дійшов висновку, що гадки не має, де знаходиться.

Схопивши з тумбочки пляшку мінералки, він випив майже всю воду.  Я з жалем подивилася на улюблений напій, який збиралася продегустувати.  Мабуть, не судилося.

Нарешті Саша сконцентрував погляд на мені (що, повірте, було досить нелегко).

- Ксю… - прохрипів хлопець.  – Що вчора було?

Я вирішила не тягнути зі звірячими тортурами.

- Ну, почнемо з кінця першої пляшки коньяку… - натхненно промовила я.

Миров обурено крекнув, але на мій здивований погляд прихильно велів продовжити розповідь.

- Ви напилися до усрачки і почали лізти до перехожих із непристойними пропозиціями, - я щиро насолоджувалася виразом обличчя Алекса.  – Коли вашу милу трійку а-ля «Шурік, Андрійко та Мішуля», як ви себе називали, хотіла загребти поліція, то ви попрямували до них із вкраденою з сусідньої крамниці бензопилою і закричали: «Хлопці, давайте жити дружно».  На жаль, дядечки-поліцейські не оцінили ваших прекрасних поривів душі і з переляканими обличчями позадкували кудись подалі.  Тобі розповідати, як ви за ними дружно грали в салочки, і все це супроводжувалося несамовитими криками: «Леопольде, підлий боягуз, виходь!»?

Хлопець, що все ще сидить на ліжку, замотав головою.  Взявши це за відмову, подробиці вдаватися не стала, хоча дуже хотілося.

- А як я тут опинився?  - Знову запитав Алекс.

- Я адреси не знаю, - роздратовано пирхнула я.

- Як це?  – здивувався Миров.

- Мене зазвичай ви з Сергієм підвозили, ну, або брат Маші, на крайній випадок.  А я навіть якось і не питала назви вулиці чи номера будинку.  Як би я таксисту дорогу пояснила?

- Ти ж там живеш дохрена скільки… - Алекс, не закінчивши, махнув рукою.

Зрозумів, здається, що мені суперечити – собі дорожче.

І взагалі, кілька днів – це не «дохрена скільки».  Ну, або трохи більше, ніж пара днів.

Гаразд, не діставатимемо Сашка ще й цим.  У мене поки що не скінчилися всі сюрпризи.

- А в мене ти адресу спитати не могла?  – спитав Миров.

- Я запитала.

Глибоке зітхання з мого боку.

- І що?  – Алекс щиро дивувався.

- Ти благав відвезти тебе до Гоґвортсу, - зітхнула я.  - Навіть поривався випитати у голуба, що мирно сидить на тротуарі, де знаходиться школа чарівництва.  Не розумію, чому ти вирішив, що бідна пташка є совою?

Миров застогнав навзрид (я навіть не знала раніше, що такі звуки видавати можливо) і закутався у відкинуту раніше ковдру з головою.

Він що, в нірці, чи я чогось не наздоганяю?

- Гей, Ховраху, як чуєте?  Прийом!  - Спробувала достукатися до присоромленого вампіра.

- Продовжуй, - кинув хлопець.

"Бажання старших - закон", - подумки хихикнула я і повернулася до оповіді.

- Ну, коли вам набридло бігати за бідними мужичками, ви потягли нас до чергового торгового центру.  Добре хоч, що ми пішли досить далеко від того самого бару, де ви налакалися, бо охоронці б вас точно вбили.

- А що так?  – перебив Саша.

- Ну, не щодня зустрінеш хлопця, який танцює стриптиз на барній стійці…

- Я?  - Миров схопився з матраца і підійшов до мене.

- Ні, - спішно запевнила я його.

Тільки інфаркту мені не вистачало.  Куди я його ховатиму?  У шафу він виразно не влізе.

Хлопець полегшено зітхнув і знову сів.

- Пронесло ... - Видавив він.  - Андрій, чи що?

- Міша, - посміхнулася я.  – Але не в цьому річ.  Ви і в торговому центрі встигли накосити.  Спочатку на суперечку полізли купатися у фонтані, потім довго вимагали у нас із Машою гроші, бо всі програли.  Потім ви підмовляли перехожих освідчитися офіціантці Катерині.  Через півгодини бідна дівчина зникла за дверима туалету, і з кабінки почулися хлюпаючі звуки.  Так, це, напевно, дивно, коли тобі за день сто сорок двічі в коханні зізнаються.  Так і з глузду з'їхати недовго.

– І що було за цим?  - Алекс помітив, що я зупинилася.

- Ти вигадав «чудовий» спосіб зірвати весілля.

Напевно, те, як невдоволено прозвучала ця фраза порівняно з попередніми, хлопця все ж таки насторожило.

- І який?  - Мирову, здається, було навіть страшно.

Або мені так здалося.

- Ти забронював усі ресторани міста на п'ятнадцяте число.  Зауваж, що саме того дня і намічається весілля.  Тож тепер у мами та Сергія елементарно немає місця для проведення урочистостей.

Саша вражено дивився на мене.  Пару хвилин терпіла, але потім таку зайву увагу почало діставати і навіть бентежити.

- Ну, що ти так дивишся на мене?  – обурилася я.  – Нервує, чи знаєш…

Може, його поцілувати, щоб із ступору вивести?  Здається, я бачила такий прийом у одному з фільмів.  Залишалося сподіватися, що це був детектив, а не порнофільм.

Сказано зроблено.  Нахилилася ближче до хлопця, наполегливо провела язиком його губ.  Але недовго мені залишалося радіти: Алекс практично миттєво перехопив ініціативу, з кожною секундою все більше притискаючи мене до себе.