Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

Ще очей не розплющую, а вже відчуваю присутність Мирона поруч. Мені так тепло в його обіймах, а коли відчуваю, як він опускає руку на мій живіт – не можу втриматись і розплющую очі. 

– Доброго ранку! – Мирон зовсім близько. Розглядає мене таким теплим поглядом, наче я найдорожче, що є в його житті. 

– Доброго, – кажу хрипло.

– Як ти? Я нічого поганого не зробив? – питає серйозним тоном.

– Я щаслива.

Мирон усміхається і цілує мене в губи. Поцілунок після пробудження мені подобається. Я наче досі сплю, і це найкращий сон, що я бачила. 

– Підемо снідати? Треба їхати в офіс. Звісно, якщо ти не передумала, – питає Мирон.

– Я не передумала, – кажу впевнено. – Тільки в душ піду і зберусь. 

– Можу скласти тобі компанію, – лукаво усміхається, а я червонію як помідор. І що з того, що ми провели разом ніч? Я досі соромлюсь і ще не скоро звикну до змін у власному житті. 

– Краще я сама, – ховаю погляд, і Мирон все розуміє. 

Він встає з ліжка, одягається, а я споглядаю за ним. Перед тим, як залишити кімнату, повертається до мене і ще раз цілує. 

– Чекатиму тебе внизу, – шепоче і таки йде, а я нарешті вибираюсь з-під ковдри і йду в душ. 

Десь пів години йде на те, щоб зібратися і залишити кімнату. Йду сходами вниз і відчуваю себе найщасливішою. А коли заходжу на кухню, де снідає майже все сімейство, немає лише Дмитра, ніяковію, тому що Мирон підводиться з-за столу, йде до мене і цілує в щоку. 

– Ви такі милі, – усміхається Олена Станіславівна. – Нарешті у вас все налагодилося. 

– Не будь такою впевненою, мамо, – додає Захар, котрому наша пара явно не подобається. – Здається, ти погано знаєш свого сина.

– А ти знаєш добре? – цідить Мирон.

– Хлопці, не сваріться! – просить їх мама. – Ясю, сідай снідати!

Слухаю Олену Станіславівну і сідаю навпроти Захара. Мирон розміщується поряд. 

Сніданок проходить спокійно, тому що Захар більше не вставляє свої репліки. Він залишає нас через кілька хвилин, ніби йому неприємно знаходитись поруч з нами. 

Далі ми з Мироном їдемо в офіс, і до обіду я допомагаю йому зі справами. Все-таки це була хороша ідея працювати тут. Я поряд з Мироном і можу допомагати йому. 

На обідню перерву їдемо в ресторан, після якого Мирон відвозить мене в офіс, а сам їде на зустріч. Встигаю зайти у приймальню, коли телефон в сумці починає дзвонити. Дістаю його і бачу, що це Артур. На устах одразу ж розтягується щира усмішка. 

– Нарешті ти про мене згадав, – кажу радісно. 

– Пробач. Реально багато справ, – відповідає. – Як ти там? Мирон не ображає? 

– Ні, – впевнено кажу. – Ми разом. По справжньому разом. 

– Нічого собі! Ти все-таки пробачила йому, – хмикає.

Вирішую розповісти Артуру все, щоб він міг скласти всю картинку в голові. І про його батька, і про Єву, котра враз покохала Мирона. Артур все слухає і не перебиває, а потім говорить те, чого я не очікую.

– Мені не подобаються погрози Єви. Ця дівчина дуже підступна. 

– Ти перебільшуєш, – усміхаюсь.  – Що вона зробить? 

– Не знаю, але Мирон має бути уважнішим. Кохання – це прекрасно, але зараз головне – твоя безпека. Поговори про це з ним, Ясю. Якщо не зробиш цього, я приїду і сам проведу бесіду. 

– Я скажу, – відповідаю. – Хоча мені все одно здається, що ти перебільшуєш. 

– Я дуже хочу помилятися, Ясю. Але… завжди треба думати про наслідки, які несуть за собою ті чи інші події. Ти ж знаєш, що я хвилююсь за тебе. Якби був поряд – придумав би щось. Не знаю, охоронця приставив чи що. 

– З охоронцем я ще не ходила, – хмикаю. – Але дякую. Я ціную те, що ти у мене є і хвилюєшся. 

Після розмови з Артуром відчуття неоднозначні. Не скажу, що почала хвилюватися. Все-таки вважаю Єву адекватною людиною, але вирішую поговорити з Мироном. 

Він повертається через годину і здається мені невдоволеним. Схоже, зустріч пройшла не так, як він сподівався. 

– Мені здається, що Бойко і тут постарався. Я не можу жодного нового контракту укласти через ситуацію з Артуром. Всі про неї знають, – розповідає. 

– Все буде добре, – хочу його підтримати. – Треба, щоб минуло трохи часу. Якщо контракт з Артуром матиме успіх, всі, хто відмовлялися, самі до тебе прийдуть. 

– Дякую, Ясю. Твоя підтримка – це щось неймовірне, – Мирон обіймає мене і цілує. Мені здається, що він заспокоюється. Принаймні я дуже цього хочу. 

– Мироне, я хочу дещо сказати. Я сьогодні з Артуром говорила. Йому здається, що з Євою треба бути обережними.

– А Артур тут до чого? – невдоволено питає Мирон. – Ти розповідаєш йому все, що у твоєму житті відбувається? 

– Практично, – мені не подобається інтонація, з якою говорить Мирон. – Ми дійсно дуже близькі… друзі. 

– Мені здається, що Артур пхає носа не у свої справи. Тепер у тебе є я. Я краще знаю, як розібратися з Євою.