Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

торгівлі, а також входив до складу делегації зі співпраці з Республікою Білорусь.

53

Справді, біля стіни стояла маленька лавка. Вони сіли на неї, і лисий чоловік із V-подібним шрамом

на щоці простягнув йому руку.

– Рисєк.

– Косма.

– Гарне ім'я.

– Ім’я як ім’я.

– Якщо ти гівнюк, тоді хочеш найпростіше ім’я, Рисєк, тоді це добре, бо діти сміються над іншими

іменами. Але потім людині хотілося б виділитися, хоча б іменем.

– Але ж ти не кликав би мене, щоб поговорити про імена, чи не так?

Чоловік довго дивився на нього. Нарешті опустив голову.

– Ні.

– То про що йдеться?

– Нащо ти тут? По що приїхав?

– Мабуть, мені не потрібно сповідатися...

– Шукаєш того останнього, чи не так? Того священика, який був тут минулого разу?

Косма глянув на нього підозріло. Скільки він міг відкрити йому? Скільки той знав?

– Ти знаєш хто я? – нарешті запитав він Шрама. – Тому що люди, мабуть, говорять.

– Що ти поліцейський.

– І?

– І що приїхав тому, що шукаєш цього молодого священика, який нещодавно був тут на відпочиеку.

– І як ти вважаєш, вони праві?

– Я думаю, що праві.

– А тепер ти хочеш мені щось сказати, що допоможе справі?

– Ні.

– А може, ти хочеш мене попередити чи полякати? – твердо запитав Косма. Бажання спати зникло, запрацював режим поліцейського.

– Попередити? – здивувався Шрам.

– Зазвичай буває так, що хтось приїздить у село, а потім якась місцева добра душа, на ім’я, скажімо, Рисєк, попереджає, що йому краще якнайшвидше поїхати звідси.

– Забагато фільмів, пан влада, – засміявся Шрам. – Перед чим слід остерігатися? І чим тут лякати? У

Вниках нічого не відбувається, люди спокійні. Зрештою, які люди, адже щороку одні помирають і стільки ж

виїжджають. Як зараз Валясякова, їй принаймні пощастило продати свій будинок, але завтра пройдіть

вулицею та подивіться, скільки покинутих тут будинків. Ми помремо, зникнемо, нас не буде. Село пустіє.

– Мені тут подобається.

– Так, мабуть, протягом кількох днів - просто чудово. Але на цьому місці є прокляття. Можеш

сміятися, але це так.

Все вказувало на те, що чоловік прийшов поскаржитися перед кимось новим. Може, йому знудили

приятелі з-під крамниці? Косма вирішив скористатися цим до того, як вирішив, що зустріч закінчилася.

– Прокляття, диявольські дерева, безхатченки, Христос, що сходить із хреста. Коли я запитую в

когось конкретну інформацію, вони починають філософствувати. Я не вірю в прокляття.

– Якщо в селі живе кілька сотень людей, то будь-яка неперевірена інформація циркулює, як муха в

банці, робиться все злішою та гучнішою. Ми повторюємо певні речі від діда-прадіда. Як з тим деревом.

Дехто й справді вішався там, і, мабуть, у старі часи кат виконував вироки, щоб далеко не їздити. Хтось

бурмотів, що під ним у 1939 році розстріляли кількох євреїв, хто його знає. У наш час навряд чи хтось зможе

відсіяти правду від легенди.

– А Христос?

Шрам махнув рукою і дістав з кишені зім’яту пачку сигарет. Протягнув Космі, але той відмовився.

Чоловік закурив і сморід дешевого тютюну зіпсував травневий вечір.

– Це ви дурня з мене ліпили? – запитав поліцейський.

– Це не так. Всі знають, що це нісенітниця, це очевидно. Де там Христос сходить з хреста.

Стояла тиша, якщо б травнева ніч могла бути тихою, з сусіднього бузку було чути спів солов'я, Шрам

курив сигарету, все ще опустивши голову.

– Нам було, мабуть, по вісім років, — сказав він нарешті. – Так, пам’ятаю, тому що на Перше

Причастя я отримав новий велосипед. Тоді велосипед був чимось. Годинника ще ніхто не міг собі дозволити, але з Чехословаччини змогли привезти велосипеди, які коштували до біса. Його назва була "Універсал". Ну а

ввечері ми веселилися, як всі хлопці, нас ніхто не заганяв додому і не читав перед сном. Малюк гуляв собі і

ріс. Одного разу, від нудьги, надумали собі завдання вкрасти вівтарне вино з церкви, хто б це не зробив, був

би отаманом, це очевидно. Я завжди був сміливим, знав, що моєму батькові буде боляче за це, але бути

отаманом? Честь. Всі хлопці служили на месі, кожен був міністрантом, ми знали, де священик зберігає вино.

54

Я перший підкрався і побачив, що в костелі горить світло, значить, там хтось є, напевно, якийсь церковник. Зі

мною пішов Манєк, він уже мертвий, йому легені рак з’їв. А дихалка в нього була ого-го. Ніхто не вмів

свистіти так, як Манєк.

Шрам замислився, кинув сигарету під ноги, затоптав її, потім підняв недопалок і поклав у пачку.

– Не буду Валясяковій смітити, – пояснив він Космі. – Ось цей Манєк підсадовив мене до вікна, щоб

я бачив, хто всередині. Бо як костельний, то страшно, холєра. Батько Валентія, Казик, був тою ще сволотою, тільки і скажу. Якщо хтось приходив месу служити, і в нього були брудні руки, він знімав ременя, наказував

такому простягнути руки і по руках бив. Але тільки після маси, щоб побиті пальці не тремтіли і чогось не

впустили. Ти сидів крізь всю масу, а він дивився на тебе, проводячи рукою по реміню. Чекати покарання – це

найстрашніше, краще попастися в ті лаписька і потім побігти до крана