Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 103
Перейти на сторінку:
у нашого Джорджа череп, — він знов усміхнувся мені. — Найголовніше, що він живий. І навіть опритомнів, тож не хвилюйся.

— Опритомнів? І вже розмовляв з тобою?

— Так. Щоправда, ще трішки сонний. І вже вдома.

— Вдома?! Як?! Він тут?

— Цить! Так, він нагорі. Спить у моєму ліжку.

— У твоєму... Не в своїй кімнаті? — здивувалась я й, трохи подумавши, додала: — Зрозуміло. Щоб не підхопив якусь заразу...

— Авжеж. А я й на канапі чудово влаштуюсь.

— Звісно... Локвуде, я така рада, що ви повернулись!

— Я теж... Хочеш чаю? Та чого я, власне, питаю... Зараз наллю.

— А тепер розповідай, — попросила я. — Коли він опритомнів? Ти був тоді з ним? Що він сказав?

— Мало що сказав, не міг багато говорити. Він ще надто слабий. Лікар узагалі не хотів виписувати його з лікарні, та цього ранку визнав, що Джорджеве життя в безпеці, і... — Локвуд озирнувся, крутячи ложечку в руці. — Щось я забув, де в нас тепер лежать пакуночки з чаєм?

— На горішній полиці, як і завжди. Скажи-но, тобі вдалося хоч трохи поспати?

— Зовсім недовго... Не до того було. До речі, що я тільки-но збирався зробити?

— Заварити чаю. Сідай, я сама це зроблю... А де Голлі? Вона ще не прийшла?

Ще звечора Голлі поїхала додому, щоб хоч трішки перепочити.

— Ні, я не бачив її... — завагався Локвуд. — До речі, як там вона?

— Мабуть, як і всі ми... — я поглянула на Локвуда, вимішуючи чай. — Поки тебе не було, я думала... Ти, мабуть, надто суворо поводився з нею тоді, в передпокої, коли вона вперше розповіла нам про Джорджа...

Локвуд мовчки взяв чашку, покрутив її в руках і відповів:

— Я хотів знати всі подробиці. Побачити Джорджа так, ніби я сам там побував.

— Ти ж не винен у тому, що сталось із Джорджем.

— Справді? А Барнс вважає, що винен.

Я пригадала згорблену постать інспектора в пожмаканому бурому дощовику, коли він майнув повз мене в лікарняному вестибюлі. Просто так майнув — і все, без жодних деталей.

— Як Барнс розмовляв з тобою? — спитала я.

— Цілком чемно.

— А що він казав?

Локвуд зітхнув:

— Він міг узагалі нічого не казати. Усе було видно з його обличчя. Та й розмовляти зі мною відверто йому було незручно, з ним стояли кілька полісменів, ще й лікар, до якого потрапив Джордж, — Локвуд хитнув головою. — Колись він сам згадував, що працював і для «Фіттес», і для «Ротвела»... Можливо, з ним усе й гаразд, тільки я... Одне слово, тепер я Джорджа нікуди не відпущу. Тому я забрав його додому.

— Ну, зараз принаймні ти за Джорджем не стежиш, — зазначила я, поглянувши на стелю.

Він ще раз хитнув головою:

— А навіщо? Він там не сам.

— Хто ж із ним? Звичайно, не Голлі. І не Кіпс... Чи Кіпс уже тут?

— Ні, Фло.

— Хто?! Костомаха-Фло? В кімнаті хворого? — я вирячилась на нього. — А як щодо зарази?

— Вона дуже наполягала.

— Звідки вона взагалі про все довідалась?

— Не знаю. З’явилась тут із годину тому і помчала нагору. Принесла Джорджеві дарунок — якісь чорні штучки в банці. Колись це, напевно, був виноград, — він потер собі долонею потилицю й додав: — Про це найкраще запитати хіба що в самої Фло.

Я пила чай, насолоджуючись лагідним теплом. І, як частенько зі мною трапляється, це відчуття повернуло мене до дійсності. Тепер я чітко знала, що мені робити.

— Локвуде, — сказала я. — Я хочу побачити Джорджа. Просто зараз.

***

Двері спальні були прочинені, тому ми проштовхнулись туди майже нечутно. Зазвичай Локвудова спальня була цілковитою протилежністю Джорджевій, тут завжди панували лад і чистота. Хоч я не дуже часто заходила до цієї кімнати, проте добре пам’ятала й білосніжні, акуратно постелені простирадла, і яскраве сонячне світло у вікнах, і солодкавий аромат лаванди. Тепер ці приємні спогади порушувала схожа на велетенську бліду поганку постать Костомахи-Фло, що сиділа в улюбленому Локвудовому кріслі. Побачивши нас, вона трохи підняла з чола свій облуплений солом’яний бриль і суворо підняла палець, щоб ми не будили хворого. В повітрі тхнуло не лавандою, а сумішшю ліків, застарілого поту й мулу. Вікна були міцно завішені шторами, а простирадла виявились пожмаканими й, так би мовити, не дуже білосніжними. Самого ж Джорджа за подушками майже не було видно.

Ми пробрались килимом ближче до ліжка. Фло негайно зупинила нас, знову піднявши палець, від чого її заляпана брудом синя куртка аж затріскотіла.

— Не турбуйте його! — засичала вона. — Йому потрібен спокій!

— Так, я знаю, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Як він почувається, Фло? Не прокидався?

— Так собі. Бурмоче щось уві сні. Один раз попросив пити — я дала йому води.

— Добре зробила, якщо вимила перед тим руки. До речі, коли вже ми про це заговорили... ти хоч би чоботи скинула.

— Не варто, Локі. Шкарпетки в мене ще брудніші за чоботи, тож твоєму килимові краще не стане, — Фло розмовляла своїм хвацьким звичаєм, тільки майже пошепки й пильно стежила, як я підходжу повз неї до ліжка. Дивно було бачити її в нашому сухому, оточеному стінами й покритому дахом, світі. Набагато краще вона почувалась на самоті, під зоряним небом і лондонськими мостами, тиняючись по коліно в смердючій річковій воді. Їй, напевно, важко було відмовитись від такого життя, проте вона вирішила допомогти нам. Прийшла сюди заради Джорджа.

Спершу мене вразило, яким маленьким, нещасним та сумним здавався в ліжку Джордж. Його ледве-ледве було помітно між зібганими простирадлами й подушками. На столику біля ліжка лежали знайомі окуляри з косою тріщиною на одному зі скелець. Повернувшись, я нарешті розгледіла серед подушок Джорджеву голову, й мені перехопило подих. Голова скидалась на біло-червону кулю: білу частину складали бинти, червону — рани й синці. І жодного клаптика звичайної здорової шкіри.

— О, Джордже! — тихо промовила я.

Біло-червона куля поворухнулася, змусивши мене здригнутись із несподіванки. Долинув стогін, а за ним кілька нерозбірливих слів. Звідкілясь з’явилась і знову впала на простирадло рука.

— Що ти робиш, коняко безголова?! — засичала Фло. — Приперлась і розбудила його!

Проте ми з Локвудом уже нахилились

1 ... 49 50 51 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"