Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 103
Перейти на сторінку:
над ліжком.

— Джордже! — окликнув Локвуд.

— Джордже, привіт! Це я, Люсі! — підхопила я.

Джордж спробував щось відповісти, однак зашепотів так тихо й уривчасто, що це аж перелякало мене. Хоч як страшно було дивитись на його перев’язну біло-червону голову, цей безпорадний шепіт був ще страшніший. Тим часом Джордж знову зашепотів, проте й цього разу ми не розібрали жодного слова. Ми нахилились іще нижче, і Джордж, не розплющуючи набряклих очей, намацав Локвудову руку й нарешті промовив:

— Вони забрали її...

— Кого?

— Книжку Маріси. Я роздобув її, але... — шепіт знов увірвався.

Локвудове обличчя скривилось, проте голос залишився спокійним і навіть веселим.

— Не переймайся цим, — сказав він, поплескавши Джорджа по руці.— Найголовніше, що ти вдома, на Портленд-Роу. І Люсі тут, і я, й навіть давня наша приятелька Фло завітала до тебе... Усе гаразд...

— Так, так... Усе гаразд... — повторив Джордж, і його рука знову впала на простирадло.

— От і добре. А тепер тобі треба поспати, Джордже.

Забинтована голова поворухнулась, і ми знову почули шепіт:

— Ні! Вона була в мене! Книжка Маріси! Це доказ, Локвуде...

Джордж зайшовся кашлем. Фло знову затріскотіла своєю курткою:

— Годі! Його не можна хвилювати. Ану, забирайтесь!

— Зачекай-но, Фло, — зупинив її Локвуд. — Хто це був, Джордже? Хто напав на тебе? Ти його бачив?

— Ні, але...

— Що, Джордже? То був сер Руперт Ґейл?

Відповіді довелось чекати довго. Я вже подумала, що Джордж заснув, аж тут він ледве чутно прошепотів:

— Я впізнав його... цей запах... туалетна вода... Коли я впав... — шепіт поволі згасав. — Пробачте...

— Не треба просити пробачення, Джордже. Ти не винен. Просто відпочивай собі, — Локвуд знову поплескав Джорджа по руці й поволі випростався. Очі його ніби дивились у порожнечу. — Тепер ми справді підемо, Фло. Поклич нас, якщо буде треба.

Фло кивнула. Вона вже стояла біля ліжка і дбайливо поправляла ковдру. Правду кажучи, це вразило мене, адже сама вона звикла спати на брудній прибережній ріні. Джорджева голова знову заховалась між подушками. Ми з Локвудом тихенько вийшли з кімнати й зачинили за собою двері.

— Я вб’ю їх! — сказала я. — Присягаюсь, Локвуде, я вб’ю їх!

Він нічого не сказав, лише мовчки стояв у затінку на сходовому майданчику. А от я ніяк не могла заспокоїтись. Я копнула перила, боляче забивши ногу. Мені хотілось хоч кудись виплеснути свій гнів, носити його в серці я вже не могла.

— Агов, Руперте Ґейле, ти чуєш мене? — вигукнула я. — Ти й твої зарізяки! Я не заспокоюсь аж доти, доки не змушу вас заплатити за все, що ви скоїли!

— Не треба, Люсі.

— Ні, треба! Я прикандичу їх усіх!

— Кажу тобі, не треба.

— Чому?!

— Бо ти сама не впораєшся. Та й не в нашому це стилі. Ми влаштуємо їм дещо цікавіше. І зробимо це разом — усією командою!

Я облишила трощити перила й поглянула на Локвуда. Крізь вікно на сходах пробився сонячний промінь, у його світлі Локвуд здався мені прозорим, наче постать на вітражі.

— Наші вороги вважають нас немічними, — провадив він. — Певна частка правди тут є, бо дотепер я волів не вступати з ними в бій, — він усміхнувся мені, проте його очі палали гнівом. — Що ж, віднині все буде по-іншому. Ми вдаримо по них там, де вони найменше цього сподіваються. Так, Люсі, вдаримо й зіб’ємо з них пиху.

15

Щиро кажучи, мені було приємно чути цю Локвудову присягу, ще й виголошену серед сонячного проміння, проте все ж таки я відзначила, що він не розкрив жодної подробиці нашої майбутньої помсти. Усе залишалось неясним і невиразним. Щоправда, це не дуже турбувало мене, бо я знала, що Локвуд неодмінно щось придумає. Треба просто не заважати йому й дати поміркувати як слід.

Проте виявилось, що я помилялась. Насправді Локвуд уже мав план помсти, ба більше — цей план уже здійснювався. Згодом я зрозуміла, що Локвуд почав готувати його відразу після того, як довідався про напад на Джорджа. Під час свого довгого чекання в лікарні він усе вирішив, зважив і навіть розпочав свої дії. Здогадалась про це я, одначе, лише опівдні, коли в нашому будинку з’явився Кіпс із величезним пластиковим пакунком у руці.

— Ось, Локвуде, — сказав він, вивалюючи вміст пакунка на кухонний стіл. — Чотири чорні балаклави й чотири пари тонких чорних рукавичок. Роздобув їх у Вайтчепелі, в крамничці для садівників. Останні забрав. Тепер іст-ендським грабіжникам доведеться зачекати, поки туди підвезуть нову партію їхнього робочого одягу.

— Чудово, — відповів Локвуд, розглядаючи балаклаву, — тут є щілини не тільки для очей, а й для рота. Зможемо переговорюватись одне з одним. Ти молодець, Квіле. А що з твоїм стеженням?

— Усе гаразд, — Кіпс поплескав по своєму рюкзаку. — Фотографії я теж зробив.

— Пречудово! Пробратись туди можна?

— Можна. В найгіршому разі доведеться збити з ніг двох-трьох стариганів.

— Ну, з цим ми, гадаю, впораємось.

Ми з Голлі слухали цю розмову й стежили за нею, крутячи головами, наче вболівальники на тенісному матчі. Аж нарешті Голлі підняла руку:

— Стривайте! Зараз я сама позбиваю вас із ніг, якщо ви не поясните нам, що й до чого. Тільки без усяких там «якщо» та «але», будь ласка. Розкажіть нам усе, як є.

Локвуд усміхнувся:

— Звичайно. Просто ми хочемо завершити розслідування, розпочате Джорджем. А для цього нам доведеться скоїти невеличкий грабунок.

***

Муха, що сиділа на стіні, сподіваючись поцупити крихту із спеченого Голлі торта, спочатку не помітила б нічого незвичайного в тому, що відбувалось того дня у вітальні, де ми зібрались учотирьох за столом. Скільки вже разів ми так само збирались, плануючи чергову операцію, — що ж було не таке саме цього разу? Багато що. По-перше, на столі не було торта: ми вважали, що це нечесно наминати торт, коли Джордж лежить поранений. Немає Джорджа — немає й торта. А по-друге, розмовляли ми сьогодні не про привидів. Ми сиділи бліді, похмурі й говорили майже пошепки.

Першим узяв слово Кіпс. Він дістав стос чорно-білих фотографій і порозкладав їх на столі. Майже на всіх знімках було видно великі чорні двері між двома витонченими білими колонами.

1 ... 50 51 52 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"