Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Ні-ні, навіщо? По-перше, це подарунок. По-друге, ти вивчив його напам'ять, чи не так? — Забіла розсміялася і Северин посміхнувся з нею, бо осавула мала рацію. — По-третє, він тобі ще знадобиться.

Северин здогадувався, куди його переводять, — нескладно вирахувати, коли пригадати війну. Дивно, що зволікали так довго.

... Після диверсії у Готландському порту військових цепелінів Северин збагнув, що незабаром подробиці вибуху артилерійського складу дізнаються у Раді Сімох, і його здібностями захочуть скористатися знову. Хто має зброю та не застосує її під час війни?

Коли біля шпиталю намалювався Іван Чорнововк, Северин не здивувався — він очікував цього візиту.

— Є персональний наказ для тебе, — повідомив осавула призначенців.

Відтоді війна повернулася новою гранню, темною та безчесною.

Те, що він хотів ти забути.

Те, чого не розповідав Ліні.

Те, що гірше за жахіття полів бою.

Дар, який Северин зненавидів, прокладав Потойбіччям стежки до місць, куди не міг дістатися ніхто інший. Стрибаючи між світами, Чорнововк закладав вибухівку, труїв воду та перерізав горлянки ворожим високопосадовцям — переважно сплячим, у їхніх ліжках. Відчиняти брами фортець чи викрадати таємні листи було захопливо, але вбивства... Він звик зустрічатися з ворогом у бою, а не скрадатися з ножем над ліжком, де похропує незнайома людина.

Але Северин був солдатом і мав виконувати накази.

Це нагадувало гру без правил, де він був непереможним. Потойбіч, чужий будинок, двері опочивальні. Кілька секунд на підготовку удару. Головне — не вдивлятися в обличчя. Що довше дивишся, то більше міркуєш. Що більше міркуєш, то важче на серці. Северин кілька разів припускався цієї помилки, і тоді з ударом ножа у ньому також щось помирало.

Відтоді у порятунку життів на полі бою Чорнововк вбачав особистий борг і примарний шанс на спокуту, тому брався за це ревно, до цілковитого знесилення...

— Агов, козаче! Давно чекаєш?

Перед ним стояв Захар Козоріз. Учитель з роками не змінився — той самий благенький бриль та настовбурчені сиві баки.

— Ви зовсім не змінилися, вчителю!

— А ось ти змінюєшся, — старий характерник примружився. — Навіщо вуса зголив?

— Чого це ви вирішили, ніби я їх зголив? — запротестував Северин. — Коли ми бачилися востаннє, я був безвусим!

— Учити тебе й учити, — зітхнув Захар. — У тебе шкіра над верхньою губою світліша за решту обличчя. Це свідчить, що засмага крізь вуса пробилася гірше.

— Дідько!

Захар розсміявся та простягнув огорнуту синім оксамитом скриньку.

— Як ти й просив, козаче. Дуже гарна.

— Красно дякую! — Северин сховав маленьку скриньку до кишені та дістав гаманець. — Скільки з мене?

— Е, ні, грошей не треба! — Захар демонстративно сховав руки за спину. — Вважай це моїм весільним подарунком. Покличеш старого вчителя на свято?

— Що за питання? — обурився Чорнововк. — Авжеж!

— А Соломію запросиш?

— Гадаю, не варто, — відповів Северин. — Хотів було, але подумав... мабуть, краще не треба. Самі розумієте...

— Розумію, — кивнув Захар. — Я дійшов того самого висновку. Відлуння давнього минулого...

Учитель трохи зніяковів.

— Соломія буде готова до такої новини, але їй потрібен час.

Чорнововк не одразу звик до думки, що між його колишньою вихователькою та колишнім учителем закрутився роман. Усе почалося з листування, в якому Северин, вихованець обох, став головною темою... На цьому місці Захар починав червоніти та уникав будь-яких подробиць, прикриваючись щитом таємниці особистого життя. Обоє старанно приховували свій зв'язок, але якось Северин завітав на гостину до Соломії без попередження (Ліна тоді вже переїхала) та зауважив якусь дивну поведінку хазяйки, опісля Шаркань радісним іржанням привітав сховану за хатою знайому кобилу.

— Це ж Руда! — Северин аж підскочив.

Конспірацію було викрито: відьма дзвінко сміялася, а присоромлений Захар вилазив із льоху, де переховувався. Чорнововк уперше побачив їх такими — просто людьми без ореолу вчительського авторитету. То було вкрай незвично, трохи незручно і напрочуд природно. Всі троє випили чаю, і він заквапився в дорогу.

— Залишу вас наодинці, — мовив Чорнововк, багатозначно вигнувши брови.

— Шибеник! — відмахнулася незлостиво Соломія.

Він сприйняв цей стан речей за належне та радів за обох. Захар ще певний час соромився говорити про Соломію, але поступово звик.

— Мушу йти, вчителю. Невдовзі побачимося. Ще раз спасибі!

— Авжеж, козаче. Нехай Мамай допомагає.

Скринька приємно відтягувала кишеню. Северин дістався кімнати, замкнув двері та лише тоді, обережно, наче злодюжка, зазирнув до скриньки. На золотому персні зблиснув діамант. Краса! Коштувало, певно, грубих грошей... Хотілося й далі роздивлятися обручку, але він зусиллям волі відклав скриньку — залишалася остання справа.

Характерник розклав аркуш паперу, взяв перо та завмер. Як почати? Хвилини спливали, а він не міг народити жодного слова.

— Зосередься! — наказав собі Северин.

Перо дзьобнуло чорнила і побігло без чернетки, без продуманих речень, без роздумів, без виправлень, звільняючи думки довгими рядками, що їх навіть не перечитавши, характерник переклав у конверт, написав адресу та похапцем відніс до поштової скриньки, не дозволивши собі жодного сумніву.

Ось тепер усе готово.

...Битва під Стокгольмом тривала понад добу. Він тягав тіла, приносив чимало померлих, пірнав у Потойбіч, аби перестрибнути запеклі бої, один раз наскочив прямо на величезного чорного ведмедя у шпилястих обладунках і тоді в нагоді став заряджений сріблом піштоль. Санітари, дивлячись на його обличчя, просили перепочити, але він робив кілька ковтків води та біг назад. То була спокута.

Орден стягнув усі свої наявні на Півночі сили. Чорнововк знав, що Катря має бути тут — можливо, саме тому ліз у саме пекло, аби пересвідчитися, що її немає серед полеглих. Довга битва скінчилася, а Северин так і не знайшов характерниці. Він блукав полем, зупинявся біля поранених, своїх та чужих, але мало кого міг урятувати — хіба полегшити смерть. Нахилився оглянути кровотечу непритомного шведа, той раптом захрипів і рвучко схопився за ножа... Та сконав у муках від перетворення крові на окріп. Лише після цього Северин збагнув, що сталевий ніж не міг заподіяти йому шкоди. Навіть у спокуті він продовжував убивати.

Якимось дивом Чорнововк натрапив на Енея та Малюка. З тієї розмови він нічого не запам'ятав — надто втомленим та виснаженим був, пригадувалося лише, як пили по черзі з трофейної фляги Енея, а потім Чорнововк рушив далі, не в змозі заспокоїтися, доки не побачить її.

Катря, ціла та неушкоджена, сиділа біля зруйнованого гарматними пострілами дому й чистила зброю.