Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Трохи забарився.

Мовчки зайшли досередини, скинули просякнутий смертю одяг та з останніх сил кохалися на вкритому цегляним пилом ліжку, наче робили це вперше, кохалися на полі тисяч мерців, співаючи осанну життю.

...Вона чекала за Будою, біля дубів-близнюків. Поглядом Северин одразу прикипів до її живота: той змінився, виріс та випнувся новим життям, яке він зачав... Син або донька. Його дитина!

— Привіт, Щезнику. Довгенько ж ти.

— Привіт, Іскро. Трохи забарився.

— Ти втратив котячі вуса... Що це — добрий знак? Чи спроба підсолодити гіркі слова? Яку звістку ти приніс після такого омажу?

Катря ховалася за жартами. Чорнововк нервував не менше: холодними пальцями намацав у кишені скриньку, видихнув та без зайвих слів припав на одне коліно.

— О Господи, — прошепотіла Катря.

Северин дістав скриньку, спробував відкинути кришечку, але та не піддалася. За кілька неймовірно довгих секунд панічного конфузу пригадав, що вже відчиняв її, та з полегшенням збагнув, що просто тягне не в той бік. Скринька розчахнулася, ніби мушля із перлиною, та явиласкарб здивованим синім очам.

— Це... діамант? Справжній діамант? Ти з дуба впав, Щезнику!

— Катрю Бойко, — Северин не впізнав власного голосу та ще кілька секунд пригадував належні слова. — Чи станеш ти моєю дружиною?

Вона взяла каблучку обережно, ніби живого метелика. Заворожено роздивилася чистий камінець у золотій оправі, заплющила на мить очі, посміхнулася.

— Цілий статок викинув, телепню!

І кинулася на нього з обіймами. Северин притулявся міцно, але обережно: бозна, як треба поводитися з тим животом!

— Я стану твоєю дружиною, — прошепотіла вона.

Щастя, подумав Северин, якщо я колись спробую його пригадати: ось вона, ця мить — щастя.

Катря дозволила одягнути їй обручку на безіменний палець — пасувало ідеально завдяки досвідченому Захару — і вперше за сім років знайомства ледь не заплакала. Це було дивно та радісно водночас.

— Северине...

— Так?

Вона махнула рукою у бік міста.

— А ту величезну ватру ти теж запалив на мою честь?

— Про що ти... Ох, дідько! — Северин придивився. — То десь біля «Тисячі лез»!

— І зараз ти помчиш на допомогу, — примружилася Катря.

— Там же Буханевич!

— Упораєшся самотужки? Бо мені наразі дихати димом зайве.

— Вибач, я про стільки речей хотів розпитати... Ти ж не відповіла на жодного листа. Зустрінемося в корчмі, добре?

— Куди я подінуся, — вона помахала обручкою на пальці. — Скажи тільки, коли весілля?

— Післязавтра!

— Та? Ти жартуєш?

Северин мовчав із загадковою посмішкою.

— Засранцю! Відповідай!

— Не жартую.

— Чи ти з глузду з'їхав?!

— Аж ніяк, — Чорнововк позадкував. — Невеличке сіроманське весілля для своїх! Готуй сукню!

Насолоджуючись ошелешеним виразом її обличчя, Северин послав повітряний цілунок та побіг на пожежу. Вперше на його пам'яті він закінчив суперечку останнім.

Розділ шостий

Корчма палала.

— Паскуда!

— Запроданець!

— Брехло!

Вогонь звивався підлогою, танцював на столах та стільцях, розжарював шаблі на стінах, збігав східцями, ковтав килими й гардини, розтікався коридорами, облизував стелю. Вогонь стугонів та вирував, невпинний і непереможний.

Такий знайомий запах, еге ж, Пилипе?

Пахолок виводив зі стаєнь схарапуджених коней і ледве стримував їх, не знаючи, куди податися. Нечисленні гості стояли з порятованими пожитками та витріщалися на охоплені полум'ям кімнати, де більше нікому не судилося ночувати. Напівголий дідок бігав довкола корчми, обіруч тримаючи над головою образ святого Пантелеймона — намагався зупинити поширення вогню.

Решта свідків вітала пожежу, підгодовувала її книжками, вдихала у неї життя через понищені камінням та кулями шибки. Палії мали характерницькі череси та дерли горлянки лютими погрозами.

— Всі зуби повибивати!

— За ребра та на гаки, як Байду!

— Відтяти пальці та переламати руки! Аби ніколи більше не писав!

Володимир Буханевич стояв із заплющеними очима, притискаючи до грудей невелику скриньку та стару іржаву шаблю. На його обличчі, білому, як молоко, проступало кілька свіжих синців. Від розлюченого натовпу корчмаря захищало півколо Захара, Северина, Гната і Пилипа.

— Дайте з відрами пройти! — гукали з-за натовпу.

— Та чорта з два! Нехай ця скирта гною згорить ущент.

— Зараз вітерець повіє і вогонь на нашу корчму перекинеться!

— От коли перекинеться, тоді й волатимеш.

— Сучі сини, щоб вашими мордами просо молотили! Я всіх сердюків міста сюди приведу!

— Диви не перечепися.

Гнат стояв із близнючками наголо, Северин і Захар мали шаблі напоготові, а Пилип дістав ножі. З протилежного боку стояли зо два десятки розлючених характерників. Температура розмови зростала разом із пожежею, в обох сторін закінчувалися аргументи, і Пилип знав, що до сутички вже недалеко.

— Якого дідька ви його захищаєте? — вкотре проревів сіроманець із червоною пов'язкою на правому оці. Від нього тхнуло алкоголем — утім, як ледь не від кожного характерника в ці дні. — Віддайте нам покидька!

— Жодного самосуду, — відповів Захар та змахнув з маківки краплі поту.

Кілька хвилин тому він позбувся бриля, бо той зловив рій іскор та спалахнув.

— Це буде не самосуд, а попередження кожному, хто...

— Жодного самосуду, — перебив Пилип, який за минулі роки зіграв із паном Буханевичем не один десяток партій у тавлію.

Розповіси про це вбитому священнику та його мертвому любчику?

Полум'я ревло, пробивалося крізь вікна величезними язиками, повзло до вивіски та вирізьбленого на ній Мамая. «Під тисячею лез» була приречена: лишалося тільки спостерігати, як пожежа перетворює корчму на румовище.

Крізь сіроманців прорвався якийсь чолов'яга напідпитку.

— Йосип босий! Мої лахи! — заволав бідолаха та кинувся досередини.

Проте до дверей не дістався, жар хутко відігнав його назад, і чолов'яга розпачливо роззирнувся.

— Чого поставали?! Гасіть пожежу!

— Навіщо? — сказав хтось. — Ми ж її розпалили.

— Хай тобі грець! Мої лахи! Курва мати!

Потерпілий кинувся на палія. Менш ніж за хвилину побитого чолов'ягу відтягли до колодязя приводити до тями.

— Ви теж цього хочете? — спитав одноокий. — Не варто лицарям сваритися через мізерний непотріб. Віддайте його та йдіть з миром, браття.

— Тобі що сказали, глушмане? — просичав Гнат. — Жодного самосуду!

Роззяви, які прибігли повитріщатися на пожежу, не знали, куди дивитися — чи то на конаючу корчму, чи то на сварку характерників.

Від близького жару долоні спітніли, хват ножів слабшав. Пилип по черзі витер долоні об штани.

Давай