Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Ви на Півночі воювали?

— Усі там воювали, — відповів Северин.

— То скажи мені, брате, хіба за це ми билися? Хіба за це прокляття собі кров'ю підписували? Хіба за це життя спокійного не знаємо? Ні, побий мене грім! Не за це я око втратив! — ватажкові паліїв увірвався терпець. — Віддайте того кнура ефіопського, або візьмемо самі!

— Не займай, — спокійно відказав Северин.

Ось, подумав Пилип, зараз усе розпочнеться. Кількісна перевага на боці супротивників, четверо проти двох десятків. Поб'ють, і поб'ють добряче.

Ми з тобою вартуємо багатьох десятків!

— Псякрев! Ви що тут улаштували? — пролунав знайомий голос.

Наче Мойсей, Ярема Яровий розвів людське море та приєднався до старої ватаги. За роки, що минули після їхньої останньої зустрічі, брат Малюк став вищим, кремезнішим і ширшим у плечах. Щоправда, схуднув у череві.

— Що в тебе за п'явка на підборідді? — недоречно захихотів Гнат.

— Борода, телепню, — ласкаво відповів Ярема.

Шляхтич привітно махнув друзям, дістав з-за череса пірнач і став перед сіроманцем з пов'язкою на оці.

— Бачу, ти тут за отамана. Курінь?

— Військові, — запалене око оцінило нового гравця. — Хто питає?

— Брат Малюк, він же Ярема Яровий. Поясніть, якого чорта ви підпалили корчму і не даєте її гасити.

— Налякати дідусевим ім'ям надумав, хлопче? Я осавул не боюся, — одноокий харкнув під ноги. — Корчму підпалили, аби викурити звідти сучого сина, який боявся вийти, коли чемно кликали! Панство терпляче чекало, але у страхопуда духу не вистачило поглянути в очі тим, кого він осоромив на весь Гетьманат! Ховається за чужими спинами, а в самого жижки трясуться.

Буханевича і справді били дрижаки, наче в лихоманці.

— Що він учинив?

— А ти не чув, брате? — сіроманець показав шаблею на корчмаря. — Це гівно нероздушене Сірий Орден оббрехало!

— Ціпу книгу брехні нашкрябало! — підхопили з натовпу.

— Що за книга?

Навіщо ми їх слухаємо? Час пролити кров!

— Уперше чуєш? — посміхнувся одноокий і передав Яремі книгу. — Поглянь, брате. Залишив одненьку саме для такої оказії. Хоча кортіло спалити її, ох як кортіло! Ледве стримався. Тобі добре видно чи ще вогнику додати?

Палії зареготали. Шляхтич узяв до рук величенький том.

— «Літопис Сірого Ордену: правдиві оповідки про вовкулак та їхні злочини, вивідані та записані Володимиром Буханевичем», — прочитав Ярема вголос.

— Читай голосніше, брате, — сіроманець тицьнув пальцем на захисників Буханевича. — А ви послухайте та скажіть, чи вартий він вашого захисту!

Усередині корчми щось гучно обвалилося. Невдовзі горішні поверхи не витримають, подумав Пилип. Вогонь відволікав і заворожував: наче велика купіль — підходь та занурюйся...

Знову ти про самогубство?

Очищення. Звільнення. Перетворення. На попіл, на вугілля... Вуглець, стрижень життя. Хіба його жалюгідне існування заслуговує слова «життя»? Поряд стоять друзі, які не підозрюють про цей клятий голос у його голові... Майя пішла назавжди... Скільки ще зволікати?

Дозволь нам поєднатися.

Не слухати, не слухати! Кинутися в горнило, голос зникне, все навколо також зникне... І нарешті постане тиша. І забуття. І спокій.

Але ти цього не зробиш.

— Варгане, — Гнат штурхнув його в плече. — Чого закляк?

Яровий читав уголос:

— «Характерник дитя її взяв і шаблею на нього замахнувся; «розрубаю немовля навпіл, якщо не погодишся», із посмішкою хижою мовив, на сльози не змилувавшись; колінкувала, вимолювала мати свого первістка у химородника; «я від тебе вовка лютого відігнав, життя тобі порятував, тож син твій джурою мені стане», відповідав на те сірома і виблискував шабелиною; «але ти сам був вовком тим лютим», голосила матір розпачливо; замахнувся характерник знову і обличчя лють перекривила, бо розгадала жінка його хитрість; «віддам, віддам, не рубай тільки дитя моє», заголосила горопашна і поклялася святим хрестом; повернув сіроманець немовля, сховав шаблю за черес та розсміявся; «повернуся за десять років і піде він зі мною джурою, а як забудеш цю обіцянку, чорна смерть забере тебе і всю родину, ось моя воля чаклунська», сказав характерник і перекинувся на вовка»... — на цьому Ярема згорнув книгу та гнівно трусонув гривою. — Що за бісова маячня?

Ти би так не вчинив, правда, Пилипе?

— Маячня, яку зараз по всіх паланках людям безкоштовно роздають, — відповів одноокий. — На площах, на вулицях, на ринках. Тільки до Буди не дісталися, бо тут за таке на палю посадять!

— На палю його! — підтримали одноокого численним закликами.

— Вишкребкові цьому свою історію довірив! А він її перекрутив так, ніби я малолітнє дівча зґвалтував! — гукнув хтось із паліїв.

— Я такого не писав, — раптом закричав Буханевич високим голосом.

— За дупу свою злякався, брехло? Думав, що все минеться?

— Я! Такого! Не! Писав! — розпачливий вигук Володимира завис обірваною струною.

Корчмар похитнувся, але Пилип устиг його підхопити: Володимир ледь не зомлів: надихався диму, розхвилювався.

Кинь його! Він мерзенний нехлюй.

— Роками вуха продзижчав, як надрукує розповіді! Заманював усіх до себе! Цікавою бувальщиною за дах над головою розплатитися! — кричали характерники.

— Багато тобі заплатили, Юдо? Тридцять срібняків, як і всім зрадникам?

— Про твого діда, брате, там теж є, — зауважив одноокий Яровому. — Як прочитаєш, сам цього писаку вбити захочеш.

— Може й захочу, але цього не робитиму. Годі! — шляхтич махнув пірначем. — Ви вже знищили його дім.

— Цього не досить, брате.

Нарешті битва!

— Панове лицарі.

Загін прибув саме вчасно. Попри кількісну перевагу сердюки мали непевний вигляд, позираючи на сіроманців, зате їхній очільник тримався спокійно.

— Прошу надати прохід пожежникам, аби завадити розповсюдженню вогню на інші будівлі.

Після реформи одностроїв офіцерство Гетьманату не носило кунтушів — тільки Сірий Орден та сердюки Вовчого міста, як виняток, залишилися вірними древній традиції. Одноокий кілька секунд вивчав кунтуш прийшлого, а затим кивнув. Сіроманці розступилися і пожежна дружина кинулася окопувати стражденну корчму.

— Ваших рук справа? — спитав офіцер.

— Ні, — посміхнувся одноокий. — Вважайте мене свідком.

— Тоді засвідчіть, чому зчинився гвалт.

— Невелика суперечка довкола мистецтва.

— Бачу пожежу та оголену зброю. Мабуть, зібралися найзатятіші поціновувані мистецтва Гетьманату, — сердюк зітхнув. — Панове лицарі, зараз у Буді ваші дні, я розумію. Але вистачить однієї спаленої корчми. Розійдіться, аби моїм людям не довелося застосовувати силу.

— Пане офіцере, як вважаєте, на чиєму боці сила у