Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

А це ж вона й знову тут, і виконує його забаганки. Зробив її спів­учасницею в здійсненні своїх планів, хай там які вони є. Втім, цього разу вона вже знала, з ким має до діла. Ні, вона вже не та дівчина, яку він обманом утягнув до диверсії на «Ґамаррі». Давно вже не закохана по самі вуха сімнадцятилітня дівчина. Та й Філіп уже не маленький хлопчик, якого можна накрутити, зробити заручником у цьому намаганні його батька втягти її в бандитизм. Аби вона змовчала.

Отож це... чи не є саме той момент, якого вона прагнула? Чи не припустився Марко помилки, закликавши її собі на поміч? Але тут-таки й відкинула цю ідею. Надто все ускладнено й небезпечно. Надто схоже, що саме на такий хід її думок і розраховував Марко.

Майже годину гортала туди-сюди станційний довідник, шукаючи потрібну адресу, хоч і знала, що шукає. Вона не знала, що експортує «Маргінальний експорт», але була ця фірма настільки тіньова, що раніше їй аж ніяк не кортіло співпрацювати з ними. А ще вони були настільки компетентні, що відали про намагання марсіян довести свою роль у порятунку «Росинанта» — відали ще раніше, ніж довідався про це її екіпаж. Нарешті Наомі таки знайшла їхню фізичну адресу — не на тому причалі, де вона колись була завітала до них, — і спіймала машину.

Припортові великі магазини переживали постійний приплив, себто зростання. Тиск комерції та дієвості використовував кожнісіньку ділянку якнайефективніш: майже без простоїв поміж угодами на ренту, за- і розвантаження, наскільки це можливо було владнати. Ось цієї хвилини табличка на дверях із броньованого скла сповіщала, що тут міститься Маргінальний експорт, але за тиждень, день чи й годину тут могло розташуватися що завгодно.

Її зустрів усмішкою молодик, що сидів за шинквасом. Куценька стрижка, а шкіра обличчя на кілька відтінків темніша, ніж у Наомі. Окуляри в сталевій оправі або мали справляти якесь певне враження, або ж то був такий собі інтерфейс. Бачила його вона вперше.

— Привіт! — мовила.

— Міс Наґата, — мовив представник фірми таким тоном, ніби вони були давні знайомці. — Минув якийсь час... Мені жаль, але мушу сказати, що наразі не маємо ніякої роботи, котра підійшла б для вашого корабля.

— Але ж я не з цим до вас, — заявила вона. — Маю винайняти корабель для чартеру. І треба, щоб про це ніхто сторонній не довідався.

Вираз обличчя молодика ніскілечки не змінився.

— Це може бути дороге задоволення.

— Він має перевезти екіпаж, не чисельніш двадцяти душ.

— Як довго буде він вам потрібен?

— Не знаю.

— Він повезе вантаж?

— Ні.

Молодикові очі втратили на мить своє фокусування. Отже, ті окуляри є інтерфейс. Наомі схрестила руки на грудях.

«Один шанс зі ста, — подумала вона, — що я з’являюся на військовому кораблі, в повній готовності вивезти загін людей із Церери. Один із двадцяти: я знаю, як знайти когось, хто залюбки піде назустріч». І задумалась, а який то мав би бути план, що певність — один із п’яти? Який вигляд має повна певність?

Погляд молодика повернувся до неї.

— Гадаю, ми в змозі допомогти вам, — сказав він.

Розділ п’ятнадцятий. Алекс

Мандра до шпиталю була суцільний кошмар. Поки «швидка» мчала тунелями, почали діяти болетамувальні засоби. Біль і сіпання в його тілі змінилися тривожним відчуттям власної неправоти. Коли вже під’їздили до приймального покою лікарні, час мовби затнувся, коли Алексова свідомість ковзнула десь геть і знову повернулась. Ніхто з лікарів не вділяв йому особливої уваги.

Всі вони зосередилися на Боббі.

Очі цієї велетки були заплющені, а з її рота стирчала біла пластикова рурка, аби не дати зціпитися щелепам. Зі свого місця в машині Алекс міг ловити лише уривки з її діагнозу, то й не був певен, як розуміти бачене. Лікарі перемовлялись уривчасто й напружено. А почуті вирази: «спробуймо відновити дихання... стабілізувати... підтримувати тиск...» — вганяли Алекса в щось подібне до паніки. Тіло Боббі, скільки його він міг бачити, колихалося, мов неживе. Він тільки повторював сам собі, що вона не померла. Бо, якби й справді... то чого б лікарі старалися її врятувати? І сподівався, що це й справді так.

Прокинувся у шпиталі: в кріслі на коліщатах його привезли до автоматизованого операційного ліжка, що не дуже відрізнялося від подібних лікарняних кушеток на «Росинанті». Обстеження протривало з півтори хвилини, навряд чи більше, а йому видалося — вічність. Він знай крутився, перевертався на бік, очима шукаючи Боббі, аж поки збагнув: тим часом її тримають в іншому відділенні. Та навіть і тоді ще не тямив, наскільки його рани та лікарські знеболювальні затьмарили йому розум... І тоді прибула поліція, й він намагався пояснити, що ж сталося насправді.

***

— Ну, а як сюди вписалася та суперброньована жінка? — допитувалася Боббі.

Вона сиділа у своєму лікарняному ліжку. Її пухкий халат був обліплений фірмовим відривним папером, з якого промовляла великими друкованими літерами назва закладу: ШПИТАЛЬ ІМЕНІ БЛАМІНІ ПАЛА — темно-синіми по ясно-блакитному тлу. Боббіні коси, зібрані у вільний вузол, були відкинуті на потилицю, й глибокі синці чорніли на її лівій щоці й кісточках пальців. Ворушилася-поверталася вона дуже обережно. А Алекс добряче виснажився, поки переїздив до її палати. Ні, він не був підстрелений, а от вона — аж двічі: раз їй прострелили ліву легеню, а другий — праве стегно. Слабкий після побиття, без колісного крісла він би ніяк не дістався до неї.

— То я тебе мав на увазі, — уточнив Алекс, — бо ніяк не міг пригадати твого імені.

Боббі захихотіла.

— Атож, доведеться їм іще разок тебе допитати. Либонь, досить плутану версію подій отримали вони від тебе. 

— Ну, а як ти гадаєш... чи не краще б нам відмовчуватись?

— Та ми ж не під арештом,  — заперечила Боббі. —