Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— І ви просто вшилися? Ніхто не дізнався?

— Ніхто, крім Езри. Він там був тієї ночі, що я тікав. Але відпустив мене. Удав, ніби не помітив, як я вилізаю у вікно. Якби він кому-небудь мене виказав, до гавані я б не дістався.

Тобто річ була не стільки в Генрікові й Ротах, скільки в Езрі.

— Чи ти ніколи не волів передумати? Повернутися до родини?

— Роти однієї крові, але які ж вони родичі?..

Я не стала розпитувати далі. Щось мені підказувало, що тоді може виринути те, що Остер глибоко поховав, полишаючи Бастіан.

— Але ж я й не збирався. — Він присунувся до мене, штовхнув плечем. — Повернутися, знаєш. Перемикнутися.

Я проковтнула раптові сльози. Це ж він не лише про Пая, чи Ротів, чи Бастіан. Це ж він і про мене. Остер — перший із команди, хто мені довірився. І якось довіряв досі. Я мовчки штовхнула його плечем у відповідь.

— Готова? — пролунав поряд Вестів голос.

Я озирнулася: він стояв біля штурвала, тримаючи обидва наші ремені.

Сунула Остерові чашку — аж Вест уже жбурнув мій ремінь у повітря. Схопила його, краєм ока завваживши рівну лінію віддалік. У чорнильно-чорне небо вже просотувалося ранкове світло, і за хвильку на обрії виринуло сонце, залило ту лінію розплавленим золотом.

На шканцях Пай із Гемішем розмотували линви, на яких кріпилася крихітна шлюпка, а тоді кинули її на воду.

— Я позначаю, а ви за мною, — повторила план, начепила ремінь.

Я по черзі проминатиму рифи, позначаючи ділянки, де може ховатися опівнічний камінь, стрічками рожевого шовку, на які розідрала сукню, подаровану мені Голланд. Вест із Коєм рушать за мною, розвідуючи ці місця ретельніше. Закінчимо з одним рифом — перейдемо до наступного.

От тільки у плетиві берегів та хребтів під нами понад два десятки таких місць. Щоб устигнути в поставлений Голланд термін, нам доведеться обробляти щонайменше по шість за день.

— Як дійду до кінця, то повернуся і пропрацьовуватиму. — Я забрала волосся набік, заплела й перев’язала шкіряною стрічкою.

Спустилася Вілла з веслами для шлюпки. Кой потягнувся по них, а вона кинула весла на палубу, йому під ноги.

Той вишкірився, нахилився, підняв.

Я переживала, що команда не ладнатиме з Коєм, проте витівки Вілли, схоже, його радше забавляли, ніж сердили. Та мені б і не хотілося, щоб якась із них його розгнівила. Менш за все я прагнула, щоб він накинувся на когось із ножем.

На небі зачервоніли відблиски сонця, і тут Кой став до леєра. Він постояв на вітрі, стягнув сорочку через голову і жбурнув на палубу біля Вілли. Та глипнула на неї, тоді перевела саркастичний погляд на її власника.

Вест зачекав, поки піднімусь я, відтак рушив за мною. Ми всі втрьох стали пліч-о-пліч, вдивляючись у темну воду внизу.

— Готові? — кинула оком на Веста, тоді на Коя.

Кой мовчки кивнув, а Вест узагалі не відповів, першим ступив крок у повітря і шугнув у море. Ми з Коєм подалися вперед одночасно, нас огорнув теплий вітер, і ми разом розітнули поверхню води.

Вест уже виринув, коли я розплющила очі над водою і несамовито закліпала від солі в очах, а потім відштовхнулася й пішла за ним.

Небо вже посвітлішало, і за лічені хвилини вже матимемо достатньо добру видимість, щоб узятися до роботи на рифі.

Шлюпка коливалася біля корми, а коли весла вдарили по воді обік нас, ми попливли до неї, підтягнулися й залізли досередини. Перед нами розгорталося щораз плутаніше мереживо рифів, Кой гріб до острова, а вся команда нагорі спостерігала за нами з лівого борту. Для «Жоржини» в цих водах було замілко, тож їй довелося стати на якір там, де глибше.

Коли ми дійшли до першого рифу, зазначеного в нашому списку, Вест кинув якір і виплигнув зі шлюпки.

На мілині вода була тепліша, а наспів коштовних каменів — виразніший. Відчувала його кожним клаптиком шкіри. Я кілька разів коротко вдихнула, розробляючи й розтягуючи легені. Стало незатишно в очікуванні пронизливого холоду, що, як мені добре відомо, чекає на мене по кількох годинах занурення. То такий мороз, що потім не витравиш за кілька днів.

Вест тримався на поверхні обік мене. Закинув голову, ще раз ковтнув повітря — і зник під водою. Я пірнула в чорнильно-синє море слідом за ним.

Опустилася під воду, а він уже гребе до найдальшого краю рифу, що губився в темряві. Пролинає між сонячними променями, волосся плине хвилею. Я спускалася щораз глибше, поки вповні не відчула тиск шару води.

Довкола нас відчувався трем, ніби виспівував хор сотень голосів, зливаючись у тривожну мелодію. Такої я ще не чула: немов до кісток проймали металеві дзвони.

То був старий риф, уже вироблений за тривалий час, і колір однієї скелі плавно переходив у відтінок сусідньої: схоже на недбало виткану клаптикову ковдру житніх полів на північ від Сероса.

Вест сягнув краю рифу, мені було видно, як він простягає руку й обережно торкається давніх коралів на межі шельфу. Сліди добувацьких робіт видніли вздовж усіх хребтів, але цей риф — справжній монстр: відновлюється такими темпами,

що кожен проміжок між скелями біліє свіжими наростами. Навколо загострених гребенів юрмилися рибки, тут і там були розкидані «морські віяла», пухирчасті плерогіри та пурпурні актинії дивовижних форм і відтінків.

Десь там, у тій плутанині мілин, Ізольда знайшла опівнічний камінь.

Я підпливла до Веста біля краю рифу, і його пальці торкнулися моєї руки. Із кольору морського дна зрозуміла, що материкова порода тут — вапняк. У жолобках рифу купчилися схованки кальциту, флюориту й оніксу, повсюди навколо було чути їхній далекий поклик, тихе жебоніння крізь скелі, під якими вони причаїлися.

Я поклала долоні на шельф, заплющила очі, випустила з губ струмочок бульбашок. Дослухалася, зсунувши брови, відсіюючи від хору окремі, поодинокі звуки, нарешті відшукала серед нього глибокий лункий подзвін чогось недоречного. Якийсь різновид агату? А може, тигрове око… Важко так одразу сказати.

Розплющила очі й пропливла над хребтом, відшукуючи, що там таке. Звук посилювався, це було радше відлуння у