Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я подивилася на невеличкий годинник на камінній полиці й насупилася. Служниця вже мала б принести мою нову шовкову кефту; якщо вона не з’явиться найближчим часом, доведеться вбрати стару вовняну або позичити щось у Марії.

Щойно я про це подумала, як пролунав стук у двері. Та це була Женя — її стрункий стан обгортав вершковий шовк, рясно вишитий золотом, а руде волосся було зібране у високу зачіску, демонструючи важкі діаманти у вухах і шляхетний вигин шиї.

— Ну? — запитала вона, крутячись у всі боки.

— Я тебе ненавиджу, — всміхнулася я.

— Я справді маю дивовижний вигляд, — зазначила вона, милуючись собою в люстрі над умивальником.

— Трохи скромності тобі б не зашкодило.

— Сумніваюся. Чому ти досі не вдягнута? — поцікавилася вона, перериваючи захоплене розглядання свого відображення й помітивши, що я досі у мантії.

— Мою кефту ще не привезли.

— Ой, ну Творці дещо приголомшені запитами королеви. Переконана, її привезуть сюди. А тепер сідай перед дзеркалом, аби я могла зробити тобі зачіску.

Я мало не заверещала від захвату, але стрималася. Сподівалася, що Женя запропонує зробити мені зачіску, але не хотіла просити.

— Я думала, ти допомагатимеш королеві, — зауважила я, коли моторні дівочі руки взялися до роботи.

Вона закотила бурштинові очі.

— Я не всемогутня. Її високість вирішила, що почувається недостатньо добре, аби сьогодні ввечері навідатися на бал. У неї болить голова. Ха! Та я цілу годину витратила, щоб позбавити її «гусячих лапок».

— То вона не прийде?

— Звичайно, прийде! Їй просто хочеться, щоб панянки здійняли навколо неї галас, аби вона почувалася важливішою. Це найгучніша подія сезону. Вона її не пропустить навіть за всі гроші світу.

Найгучніша подія сезону. Я уривчасто видихнула.

— Нервуєшся? — запитала Женя.

— Трохи. Сама не знаю чому.

— Можливо, тому що кількасот шляхтичів не можуть дочекатися, коли побачать тебе.

— Дякую. Це неабияк допомагає.

— Залюбки, — відповіла подруга, щосили смикаючи мене за волосся. — Тобі вже слід було звикнути, що на тебе всі витріщаються.

— Але я не звикла.

— Ну, якщо буде занадто складно, дай мені знати; я вилізу на бенкетний стіл, натягну спідницю на голову і дам лиха закаблукам. Тоді на тебе вже ніхто не дивитиметься.

Я розреготалася й помітила, що трохи розслабилася. За мить, намагаючись говорити буденним тоном, запитала:

— А Дарклінґ уже приїхав?

— О, так. Він приїхав учора. Я бачила його екіпаж.

Серце у мене ледь помітно смикнулося вниз. Він був у палаці цілий день, але не прийшов побачитися зі мною і не покликав мене.

— Гадаю, він страшенно зайнятий, — заспокоїла мене Женя.

— Звичайно.

За мить вона м’яко додала:

— Знаєш, ми всі це відчуваємо.

— Що відчуваєте?

— Потяг. До Дарклінґа. Але він не такий, як ми, Аліно.

Я напружилася. Женя старанно витріщалася на пасма мого волосся.

— Ти про що? — запитала я. Навіть у моїх власних вухах голос пролунав неприродно високо.

— Про тип його могутності, про те, який він має вигляд. Лише сліпий чи божевільний цього не помітить.

Я не хотіла запитувати, та не стрималася:

— А він хоч колись?.. Ну, тобто, а ви з ним колись?..

— Ні! Ніколи! — Її вуста викривилися в бешкетній усмішці. — Та я б не відмовилась.

— Справді?

— А хто б відмовився. — Її очі зустрілися з моїми в дзеркалі. — Та я ніколи не вплутувала в це серце.

Я здвигнула плечима, сподіваючись, що жест вийшов байдужим.

— Звичайно, ні.

Женя вигнула свої досконалі брови й сильніше смикнула мене за волосся.

— Ай! — зойкнула я. — А Давид сьогодні ввечері теж прийде?

Дівчина зітхнула.

— Ні, він не любить вечірок. Я випадково пройшла повз майстерні, аби він побачив, що втрачає. А він навіть оком у мій бік не кинув.

— Сумніваюся, — підбадьорливо заперечила я.

Женя вклала на місце останнє пасмо мого волосся й закріпила його золотою шпилькою.

— Ось! — переможно вигукнула вона.

Женя простягла мені моє маленьке люстерко й повернула так, аби я змогла роздивитися її шедевр. Вона затягнула половину мого волосся вигадливим вузлом, а решта водоспадом блискучих хвиль лилася на плечі.

Я засяяла і квапливо обійняла дівчину.

— Дякую! — сказала. — Ти приголомшлива.

— І який мені з цього зиск? — буркнула вона.