Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Як могло статися, що Женя так несамовито втратила голову від такого серйозного, мовчазного й, вочевидь, сліпого до її розкішного вигляду чоловіка? А може, саме тому?

З полону думок мене вирвав стук у двері. Я мало не побігла відчиняти. Побачивши на порозі двох служниць, котрі тримали по кілька коробок, відчула полегшення. До тієї миті я й не розуміла, як переймалася появою кефти. Поставивши найбільшу коробку на ліжко, я відкрила кришку.

Женя захоплено заверещала, а я просто стояла й витріщалася на вміст. Коли я не поворухнулася, дівчина опустила руку в коробку й витягла кілька метрів переливчастого чорного шовку. Рукави й виріз були вишукано вигаптувані золотом і помережані крихітними гагатовими намистинами.

— Чорна, — прошепотіла Женя.

Його колір. Що це мало означати?

— Дивись-но! — видихнула дівчина.

Виріз сукні було прикрашено чорною оксамитовою стрічкою, на якій висів невеличкий золотий талісман: сонячне затемнення, Дарклінґів символ.

Я прикусила губу. Цього разу Дарклінґ вирішив виділити мене, і я нічого не могла з цим вдіяти. Я відчула невеличку образу, але її накрило хвилею захвату. Цікаво, він обрав для мене ці кольори до чи після тієї ночі на озері? Чи не пошкодує він, побачивши мене сьогодні ввечері?

Я не могла розмірковувати про це зараз. Якщо я не хотіла йти на бал голою, вибір був невеликий. Зайшовши за ширму, я натягла нову кефту. Шовк прохолодно торкався шкіри, поки я поралася з крихітними ґудзиками. Коли я вийшла, Женя розпливлася в широкій усмішці.

— О-ох, я знала, що тобі пасує чорний. — Вона схопила мене за руку. — Ходімо!

— Я навіть черевиків не взула.

— Просто ходи!

Дівчина потягла мене коридором, а потім, не постукавши, розчахнула двері.

Зоя скрикнула.

Вона стояла посеред кімнати в темно-синій кефті та тримала в руці гребінець.

— Вибач нас! — оголосила Женя. — Але нам потрібна ця кімната. Це наказ Дарклінґа!

Зоїні чарівні сині очі небезпечно зблиснули.

— Якщо ти собі думаєш… — почала вона, аж раптом помітила мене. Щелепа у неї відпала, а обличчя страшенно зблідло.

— Геть! — наказала Женя.

Зоя закрила рота і, на мій подив, вийшла з кімнати без жодного слова. Женя захряснула за нею двері.

— Що ти робиш? — підозріливо запитала я.

— Я подумала, що тобі важливо подивитися на себе в порядному дзеркалі, а не в тому безпорадному уламкові скла, що стоїть у тебе на столі, — пояснила дівчина. — Та понад усе мені хотілося подивитися на лице тієї стерви, коли вона побачить тебе в Дарклінґовому кольорі.

Я не змогла стримати усмішки.

— Це було просто дивовижно.

— Скажи? — мрійливо погодилася Женя.

Я розвернулася до дзеркала, та дівчина схопила мене і посадила за туалетний столик Зої. А тоді взялася нишпорити в шухлядках.

— Женю!

— Просто зажди… ага! Я знала, що вона підкреслює свої вії!

Женя витягнула з Зоїної шухляди невеличкий слоїчок із чорною сурмою.

— Можеш закликати трохи світла, щоб я мала з чим працювати?

Я викликала приємне тепле сяйво, щоб Женя могла краще бачити, й намагалася залишатися терплячою, поки вона змушувала мене дивитися вгору, вниз, ліворуч, праворуч.

— Ідеально! — впоравшись, оцінила вона. — Ох, Аліно, ти схожа на справжню звабницю.

— Твоя правда, — погодилась я, вихопивши з її рук дзеркало.

Але потім я не стримала усмішки. Сумна хвороблива дівчина з запалими щоками й кістлявими плечима зникла. Її місце зайняла гриша з блискучими очима й мерехтливими хвилями бронзового волосся. Чорний шовк обтягнув мої нові форми, ковзаючи та стікаючи, наче зшиті докупи тіні. А на додачу Женя зробила щось дивовижне з моїми очима, й тепер вони здавалися темнішими, майже котячими.

— Прикраси! — вигукнула вона, й ми побігли назад до моєї кімнати повз розлючену Зою.

— Закінчили? — кинула вона.

— Поки що, — безтурботно озвалася я, а Женя рохнула зо­всім не так, як годиться панянці.

В інших коробках у моїй кімнаті ми знайшли золотисті шовкові капці, блискучі золоті сережки з гагатом і теплу хутряну муфту.

Вдягнувшись, я подивилася в невеличке люстерко над умивальником. Сама собі здалася екзотичною й таємничою, наче вдягла шати якоїсь іншої, гламурнішої дівчини. Підвівши погляд, я побачила, що Женя розглядає мене зі стурбованим виразом на обличчі.

— Що не так? — запитала я, несподівано знову втративши впевненість у собі.

— Нічого, — всміхнулася вона. — Маєш чарівний вигляд. Чесно. От тільки… — Її усмішка змарніла. Дівчина витягла руку й торкнулася невеличкого золотого талісмана на вирізі моєї сукні. — Аліно, Дарклінґ нас здебільшого не помічає. Всі ми — лише миті, які він забуде за своє довге життя. І я не впевнена, що це аж так погано. Просто… будь обережна.

Я приголомшено витріщилася на неї.

— Із чим?

— Із впливовими чоловіками.

— Женю, — запитала я, зібравшись із духом, — що в тебе було з королем?

Вона взялася розглядати носаки своїх атласних черевичків.

— Король має плани на багатьох служниць, — озвалася вона. А потім здвигнула