Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Ти ж не серйозно.

— Ні. Не серйозно. — Вона погралася сережкою. — Найгірше те, що всім про це відомо.

Я обійняла її.

— Вони не мають жодного значення. І навіть всі разом не вартують тебе.

Дівчина витиснула з себе слабку подобу звичної впевненої усмішки.

— Ой, це я й так знаю.

— Дарклінґу слід було щось зробити, — сказала я. — Слід було захистити тебе.

— Він захистив, Аліно. Більше, ніж тобі відомо. До того ж він такий самий раб королівських примх, як ми всі. Принаймні зараз.

— Зараз?

Вона рвучко пригорнула мене.

— Не варто сьогодні відволікатися на гнітючі речі. Ходімо, — запропонувала вона, і її розкішне обличчя розпливлося в сліпучій усмішці. — Я розпачливо потребую шампанського!

Сказавши це, дівчина спокійно випливла з кімнати. Мені хотілося сказати їй ще щось. Хотілося розпитати, що вона має на увазі, говорячи про Дарклінґа. Хотілося прикластися до королівської голови молотком. Але Женя мала рацію. Для турбот у нас буде достатньо часу завтра. Востаннє глипнувши на себе в люстерко, я поспішила коридором, залишивши занепокоєння та Женині перестороги позаду.

***

Моя чорна кефта неабияк збурила натовп у залі під куполом, коли Марія, Надя та групка інших Етерців у синіх оксамитових і шовкових шатах зібралися навколо нас із Женею.

Краяльниця спробувала звично втекти, але я міцно вчепилася їй у руку. Якщо я вже вдягла Дарклінґів колір, то збиралася сповна насолодитися його перевагами й відчувати підтримку подруги.

— Ти ж знаєш, що я не зможу піти з тобою до бальної зали. Королеву грець ухопить, — прошепотіла Женя мені на вухо.

— Гаразд, та ти однаково можеш прогулятися зі мною.

Женя засяяла.

Ідучи гравійною доріжкою під тунелем із гілок, я помітила, що нас наздоганяють Сергій та ще кілька Серцетлумачників, і налякано збагнула, що вони охороняють нас, а може, й мене. Я припустила, що це не така вже й безглузда ідея, зважаючи на всіх незнайомців, які прибули до палацу на свято, та це бентежило й нагадувало: на світі чимало людей бажають мені смерті.

Територія навколо Ґранд-Палацу була освітлена, щоб гості, прогулюючись, могли побачити акторські сценки та виступи невеличких груп акробатів. Доріжками шпацерували музиканти в масках. Повз нас неквапливо пройшов чоловік із мавпочкою на плечі й, розкидаючи навколо квіти з коштовного каміння, проїхало на зебрах ще двоє з ніг до голови вбраних у золото юнаків. Між деревами співали хори в костюмах. У фонтані, прикрашеному подвійним орлом, плюскотілося тріо рудоволосих танцівниць, одягнутих лише в корали та мушлі. Вони простягали гостям тарелі з устрицями.

Ми щойно почали підійматися мармуровими сходами, коли з’явилася служниця з повідомленням для Жені. Дівчина прочитала записку й зітхнула.

— Королева дивовижним чином вилікувалася від головного болю і таки вирішила відвідати бал. — Женя обійняла мене, пообіцявши знайти перед демонстрацією, і зникла.

Весна лише почала заявляти свої права, та в Ґранд-Палаці це неможливо було помітити. Мармуровими коридорами лилася музика. Повітря було навдивовижу теплим і повнилося ароматами тисяч білих квітів, що виросли у гришинських теплицях. Вони прикрашали столи й товстими гірляндами вилися вздовж балюстрад.

Ми з Марією та Надею пропливли крізь натовп шляхетних гостей, котрі вдавали, наче не помічають нас, але шепотілися, коли ми минали їх зі своїм охоронцем-Корпуснійцем. Я високо підняла голову і навіть усміхнулася молодому шляхтичу, котрий стояв біля дверей бальної зали.

Із подивом помітила, як він зашарівся і прикипів поглядом до власних черевиків. Краєм ока глипнула на Марію з Надею, щоб довідатися, чи помітили вони це, але дівчата базікали про страви, які подавали шановним гостям на вечерю: смажену рись, засолені персики та підгорілого лебедя з шафраном. Я зраділа, що ми вже поїли.

Бальна зала була більша та розкішніша навіть за тронну залу; її освітлювали незліченні ряди блискучих люстр, а всередині вирував натовп людей, котрі їли, пили і танцювали під звуки оркестру, що в масках сидів під протилежною від входу стіною. Сукні, прикраси, кришталеві підвіски на люстрах; навіть підлога під нашими ногами, схоже, іскрилась, і я замислилася, скільки для цього знадобилося сили Творців.

Гриші теж розчинилися в натовпі й танцювали, але їх легко було впізнати за яскравими кольорами: багряні, червоні та темно-сині шати сяяли під світлом люстр, наче екзотичні квіти, що забуяли в якомусь хирлявому садку.

Наступні кілька годин промчали мов у тумані. Мене знайомили з численними шляхтичами та їхніми дружинами, військовими високопосадовцями, придворними й навіть кількома гришами з маєтків можновладців, котрих запросили на бал. Я швидко покинула спроби запам’ятати імена, тож просто всміхалася, кивала і кланялася. Й намагалася не розглядати натовп у пошуках Дарклінґової вбраної в чорне постаті. А ще вперше спробувала шампанське й виявила, що воно значно смачніше за квас.

Незабаром я несподівано опинилася віч-на-віч з утомленим на вигляд шляхтичем, котрий спирався на ціпок.

— Герцогу Керамзов! — вигукнула я.

Він був у старій офіцерській формі, а на широких грудях хизувалися численні медалі.

Літній чоловік зацікавлено глипнув на мене, вочевидь, здивований тим, що я знаю його ім’я.

— Це я, — пояснила я. — Аліна Старкова.

— Так… так. Звичайно! — озвався він зі слабкою усмішкою.

Я зазирнула йому в очі. Він геть не пам’ятав мене. Та й чому мав би? Я була просто черговою сиротою, і мене легко було забути. Та я однаково здивувалася, наскільки це було боляче.

Я підтримувала світську бесіду, скільки було