Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Радник насупився, його очі блиснули тривогою.

— Не тягни час, кажи, що сталося, — вигукнув він, підвищивши голос, і зробив крок уперед.

Чоловік розгорнув зім’ятого листа, його руки тремтіли. Він подивився на радника, ніби боячись озвучити те, що було написано.

— У листі сказано… що Імперія вважає, ніби наші війська напали на їхнє село. Вони звинувачують Форлеон у різанині… — голос чоловіка затих, але в його очах було видно, що він сам не міг повірити в ці слова.

Радник мовчки вдивлявся в обличчя посланця, намагаючись зрозуміти, чи це правда. Його обличчя стало блідим, а руки схрестилися за спиною, щоб ніхто не помітив його тремтіння.

— Що ще? — суворо запитав він, нахиляючись ближче.

— Вони оголосили нам війну, — відповів чоловік, майже шепотом.

Тиша в залі стала нестерпною. Радник на мить закрив очі, ніби зважуючи кожне слово, яке він мав сказати. Потім він подивився на стражника біля дверей.

— Покличте генералів, негайно! І забезпечте, щоб це дійшло до короля… хоча, — він перевів погляд на Аподома, який все ще сидів із келихом у руці, — схоже, йому зараз не до цього.

Радник повернувся до посланця.

— Вийди й чекай подальших наказів. І нікому ні слова про цей лист. Ми повинні розібратися, що тут насправді відбувається.

Чоловік поклонився і поспішив вийти з зали, залишивши радника наодинці з його думками. Радник подивився на короля, який, схоже, навіть не зрозумів серйозності ситуації.

— О, Форлеоне, — прошепотів радник собі під ніс, — здається, на нас чекають темні часи.

Король Аподон сидів на своєму троні, майже завалившись на бік, із легким усміхом на губах, який лише підкреслював його нерозсудливість. Від нього відчутно пахло вином, а очі, червоні й каламутні, ледве фокусувалися на раднику.

Сігн зробив кілька кроків уперед, його обличчя було серйозним і напруженим. Він зупинився прямо перед троном, глибоко вдихнув і намагався зібратися з думками, перш ніж вимовити слова, які, як він знав, могли мати трагічні наслідки.

— Королю, Імперія звинувачує нас у нападі на їхнє село, — промовив Сігн, його голос був чітким і впевненим, але в очах блищала тривога. — Вони йдуть на нас війною.

Аподон ледь підняв голову, і його усмішка стала ширшою. Він розглядав радника з легким презирством, ніби слова Сігна були просто ще однією дрібницею, яка його не хвилювала.

— Кажеш, Імперія? — промовив король, ніби смакуючи це слово. — Йде війною?

Його сміх лунав глухо, ніби він щойно почув жарт. Він випростався на троні, взявши до рук келих із вином, і зробив великий ковток. Потім, облизавши губи, він додав:

— Тоді збирайте військо! Ми виступимо проти них! Хай знають, що Аподон нічого і нікого не боїться!

Сігн, витримуючи погляд короля, спробував залишатися спокійним. Він знав, що переконати Аподона в чомусь буде важко, але не міг дозволити йому прийняти настільки необдумане рішення.

— Мій королю, — сказав він, кланяючись, але не забираючи строгого тону, — у нас майже немає воїнів. Ми не зможемо вистояти проти Імперії. Це буде самогубством.

Аподон різко поставив келих на підлокітник трону, розплескавши вино, і нахилився вперед. Його усмішка зникла, а очі блиснули люттю.

— Тоді для чого ти тут, Сігн? — проревів він. — От скажи мені?

Сігн відкрив рот, щоб щось відповісти, але король не дав йому шансу.

— Я віддав тобі наказ! — продовжив Аподон, вказуючи пальцем прямо на радника. — Зібрати військо! Усіх, хто може тримати зброю! Жінок, дітей, старих — хай усі йдуть захищати королівство! 

Сігн стиснув кулаки, але стримався. Він знав, що суперечити королю в його стані було небезпечно. Його голос залишався спокійним, хоча всередині він кипів від люті.

— Я виконаю ваш наказ, мій королю, — відповів він, кланяючись. — Але прошу вас подумати про наслідки. Ми можемо знайти інший спосіб уникнути цієї війни.

Аподон знову розвалився на троні, недбало махнувши рукою.

— Зроби те, що я сказав, Сігн. Інакше знайду когось, хто виконає.

Радник вклонився ще раз, повернувся і покинув залу, стискаючи зуби, щоб не сказати нічого зайвого. У коридорах замку його чекали довгі роздуми та важкий вибір. Він знав, що від цього наказу залежить доля всього Форлеону.

Сігн, намагаючись зберегти спокій і хоча б якусь видимість порядку, окинув поглядом присутніх. Генерали Форлеону сиділи мовчазні, але напруга в залі була відчутною. Їх було лише троє — командир прикордонних військ, генерал піхоти та командир резервів. Усі вони чудово розуміли, що знаходяться на межі катастрофи.

— Ви всі, я думаю, уже в курсі, що відбувається, — почав Сігн, намагаючись виглядати впевнено.

— Так, Імперія йде на нас війною! — голосно відповів генерал піхоти, стискаючи кулак. Його слова відлунювали в залі, як дзвін тривоги.

— У нас пропала ціла група прикордонників, — вставив командир прикордонних військ, нахмуривши брови. — Я думаю, вони дезертирували. І це саме вони могли зробити це з селом Імперії.

Ці слова викликали хвилю шепоту між присутніми. Сігн, схиливши голову, важко зітхнув.

— Якщо це правда, — тихо промовив він, — війну вже не зупинити. Король Аподон віддав наказ залучити всіх людей королівства: жінок, дітей, літніх людей…

Сігн не закінчив свою думку, бо в цей момент двері зали різко відчинилися. Увійшов король Аподон, хиткий і злегка нахилений. Його обличчя розпливлося в посмішці, а очі блищали від п’яного запалу.

— А що це за рада без мене? — промовив він, трохи піднявши голову. — Вас що, всіх наказати?

Його голос лунав із глузуванням, але в ньому була відчутна загроза. Він зробив кілька невпевнених кроків уперед, оглядаючи залу.

— Ні, мій королю, — поспішив відповісти Сігн, схиляючи голову. — Я думав, що ви не в змозі бути присутнім…

— Ні, мій королю, я думав! — передражнив його Аподон, весело сміючись. — Сігн, у тебе немає чим думати, тому не напрягайся так, гаразд?