Читати книгу - "Вода, павутина"

Друзі? Чи ми коли-небудь були друзями? Так, ви вірно помітили. Я це оминула. Насправді ми оминули дружбу. Думаю, що з Давидовим батьком я ніколи не була в дружніх стосунках. І зараз не є.

Не знаю… Вам це може видатися смішним, але мені здається, що моє ставлення до людей — якийсь наслідок бідності, а не мого характеру. Та спробую пояснити. Чому ні? Власне якийсь дурний наслідок бідності. Нехай не справжньої бідності, а нестатку. А люди, які терплять нестатки, завжди пам’ятають пакунки. На святого Миколая, Різдво і коли там ще. Але пам’ятають. Пригадую, що ніколи не могла відразу розмотати пакунка. Він мене страшенно вабив, але я ходила навколо нього, звучить по-дурному, але я наче нюхала його. Відміряла. Я навіть своєї дитини не взяла на руки тієї ж секунди, як мені її дали. Зачекала, ненавмисно зачекала, щоб продовжити ту величну мить отримання дарунка. Напевно, я завжди відкладаю той момент, коли починає відбуватися щось гарне, щоб воно чим довше потривало. Все поволі розмотую. І людей поволі розмотую. Людські стосунки. І думаю, що й від інших цього очікую. Те, що він постійно за мною спостерігав, що не відкривав мене до кінця, на початку мене приваблювало, зваблювало, вабило. Я хотіла бути запакованою коштовністю. Щоб він її розкрив. Потім це тривало й тривало. І врешті виявилося, що я поряд із ним відчувалася нерозпакованим пакунком, навколо якого він ходив і врешті покинув. Нерозпакованим. Трапляється.

* * *

Катарина відчинила двері, коли Борис уже прощався з Давидом.

— Я тільки ходила додому перебратися. Він недовго був сам.

— Я тобі нічого не кажу.

Зараз піду далі за завісу, не можу їх більше слухати.

* * *

Борис пішов, Катарина потягнулася за сумкою. Вийняла книгу з казками. Поглянула на Давида і здалося їй, що він по-іншому дихає. Повільніше. Вона заридала, панічно натиснула на кнопку біля ліжка і тримала її, доки кроки, які було чути, не спинилися перед дверми в Давидову палату. Увійшло двоє чергових лікарів, медсестри… Катарина вийшла, оперлася на стіну, заплющила очі, стиснула кулаки і ними затулила очі. Хотіла, щиро хотіла, але молитва не йшла. Лише повторювала: «Це нічого, це нічого, це нічого».

Через кілька хвилин лікарі вийшли, Катарина їх вислухала і заспокоєна повернулася до Довидової палати.

Я зрозумів, що недобре тікати далі за завісу, доки лікарі коло мене. Це я добре зрозумів. Якийсь час мені вдається витримати, але потім вони мене так вимучують своїми ліхтариками, що я врешті мушу підійти ближче, але після того я дуже довго ніякий. І що найгірше, тоді мама лякається і так плаче, що я більше не можу її слухати, і мені здається, що я всередині теж починаю плакати, але не через себе і не через неї, а якось в загальному плачу. Якось так, як дівчинка, без причини. Тому я витримав, коли смердюхи мучили мене своїми мацаннями, огляданнями і дурними словами. Мама, яка вже, звичайно, була в дверях, зайшла дуже жваво до мене, і по цьому я знаю, що лікарі їй точно сказали, що мені набагато ліпше. Звідки вони знають, як мені, коли я їм і слова не сказав? Але добре, що вони їй це сказали, принаймні плакати не буде. Тільки почала з тим своїм «сонечко мамине, золотце моє єдине», але швидко перестала і почала перелічувати всіх, хто мені передає вітання. Бахур Дамір. Ясно; він точно не сказав їй: «Прошу тебе, передай привіт Давиду», а щось пробурмотів, заслинився, промекав, але це точно було вітання. Мама мені казала, що Дамір завжди, доки я був ще у візочку, дивився на мене, наче я його найкращий друг. Він О'кей, але навряд чи ми друзі. Ще Арієн, що теж О'кей, бо він таки мій найкращий друг, ще вчителька, ага, аякже, можна подумати, я для неї найкращий в класі, Гершак, він сидить переді мною, Ковачич, який теж переді мною сидить, бо сидить з Гершаком, але якось тупо, що він мені передає привіт, бо ми один одного ненавидимо, Горватка, ніііі, нііі, Горватка, і нарешті мама каже: Мірна з п'ятого «в» класу. Тут я похолов, бо мені й на думку не спадає показати старій, що вона взагалі-то не Мірна, а Мірта, і насправді вона моя дівчина, хоча вона того ще й не знає, бо я їй того ще не сказав. Ні Мірті, ні іншим, тільки Арієн знає, але не все. Доки не зізнаєшся, то типу тільки нібито знаєш, але це не остаточно. І ще стара додала, що мені передав вітання цілий клас. Та ну? Як? Встали всі і сказали: «Привіт Давиду»? Дурня, то моя вчителька сказала мамі, що мені всі передають вітання, а моя мама ще та папуга, все повторює. Хоче вірити, що це правда. І взагалі, вона хоче вірити у всяку всячину. Моя мама інколи дивна. Тобто вона добра, не є погана… ну, не найгірша. Але переживає абсолютно без причин. Вона переживає не тільки коли я тікаю з дому, а постійно переживає. Якщо падає дощ, вона переживає, що трамвай не буде ходити, якщо дощу нема, вона переживає, що зникне вода, коли падає сніг, переживає, що буде хляпа, коли нема снігу, переживає, що я не можу кататися на санках. Я вже давно звик до того, що вона переживає і що часто плаче. Але одного разу, не знаю, що з нею таке було, вона плакала, не переді мною, а, думаю, й не через мене, справді не знаю, що з нею було, коротше кажучи, я зайшов у ванну кімнату, а вона сиділа на ванні і плакала, а коли мене побачила, я помітив, що їй соромно, що вона плаче, але вона не могла відразу перестати. Тоді й мені стало ніяко, бо було видно, що вона хотіла перестати плакати, але не могла, і я абсолютно, просто абсолютно тупо сказав: «Не плач, все буде добре» чи щось ще тупіше, зараз достеменно не