Читати книгу - "Вода, павутина"

Я знайшов неймовірні речі. Знайшов взуттєві коробки з безліччю рахунків і квитанцій про оплату всякої всячини, купою фотокарток, на яких ніхто не записав імен сфотографованих людей і які отакі, без зазначених імен, більше нікому не належали і нікого не стосувалися. Знайшов схему чийогось зубного протезу з тридцять шостого, купюри номіналом мільйон югославських динарів, держоблігації на будівництво залізниці, невикористані запрошення на голосування, результати аналізів з Голника, чиїсь листи з ЮНА [4] , повні коробки вітальних листівок з Різдвом і Великоднем з Любляни і Новим роком з Белграда, листівки із зображенням Осієка та Опатії, адресовані моєму дідові, вельмишановному панові власнику магазину хмелю, листи із сімдесят другого якогось далекого чеського родича, який, як мені вдалося розшифрувати, просив про лист-запрошення до Югославії, щоб побачити море, всі мої свідоцтва і грамоти, свідоцтво про те, що я вмію плавати, піонерська пілотка, неймовірна кількість рентгенівських знімків легень, колекція металевих іграшок, абсолютно нові набійки для туфель, сітки для волосся, щось із назвою лізеза, що накидалося на нічні сорочка пацієнток, кусок галуна, який ще міг служити за призначенням, плетені шкарпетки для холодних ночей, навіть «помагач» для скидання чобіт і сільничка з перечницею без корків.

Але жодного рядка, написаного рукою мого батька. Тоді я зрозумів, що шукав саме це: щось, написане його рукою, що відкрило би мені іншого чоловіка від того, якого я знав і не знав. Він після себе залишив усе, абсолютно все, що могло описати другу половину двадцятого століття, але та купа всякої всячини не говорила про нього ні слова, крім хіба що того, що він важко розставався з речами. Навмисно стер усе, що було написано його рукою, і так своєрідно попрощався із цим світом. Слова, які ви не пишете своєю рукою, лише частина загальної думки, вони не зобов'язують нікого, а найменше вас, і, думаю, це був, до певної міри, справжній заповіт, який батько свідомо залишив після себе. Причому безпосередньо мені.

Мене втомлює писання, вибачте, я ще напишу і нарешті присвячу увагу своїй колишній дружині. Думаю, вас більше цікавить моє ставлення до неї. Але оце про батька я мусив написати.

Та й маму якось запитаю, що вона думає про тата. Але не так, щоб вона сказала те безглузде «незважаючи ні на що, він твій батько», а достеменно розповіла все, що вона думає про тата. І зараз, і раніше, доки вони були тими, ким були. Одруженими один з одним.

Що би Давидова мама сказала шкільній психологині про Давидового тата, якби прийшла на домовлену зустріч

А чоловік? Спершу він був моїм однокурсником, потім хлопцем, а вже потому чоловіком. Зараз він вже мені ніхто. Єдине, він лишився Давидовим батьком. А це багато. Це найбільше.

Якими були стосунки? Зараз, коли ви мене так запитали, мені здається, що було не зовсім так, як я сказала. Тобто ми дійсно вчились на одному курсі, але однокурсниками до певної міри не були. Це дивно, але в університеті, як і в школі, якимсь особливим чином точно відчувається різниця між людьми. І можете у школі вчитися з кимось дванадцять років в одному класі, а насправді відчуваєте, що він до вас не має жодного стосунку. Так і в університеті. Здається вам, що ви взагалі не вивчаєте одні й ті ж предмети, що вас крім тих коридорів і стін нічого не пов’язує. Тоді, на початку, мій майбутній чоловік, Давидів батько, навіть не помічав мене. Я його помічала, але не була для нього жодною однокурсницею. Інші, більш подібні до нього, були йому однокурсницями.

Вас це цікавить? Те, як я це відчувала? Як я знала, що ми не однокурсники? По тому, як він і його однокурсниці з однокурсниками переміщалися будівлею: наче вона їхня. Здається. А найбільше по тому, з яких речей вони сміялися одночасно. Односекундно. Не знаю… Може, я трохи зашироко аналізую. Однак сміх, як мені здається, найбільше відділяє однокурсників одних від інших. І взагалі людину від людини. Інші речі, наприклад, одяг, принаймні на перший погляд схожі, але мені здається, що ми не сміємося з одних і тих же речей. Якось так. Чи не насміхаємося над одними й тими ж речами? Так, це мені видається ближчим до істини. Ми не насміхаємося над одними й тими ж речами. Можливо, це.

Він? Він мені завжди подобався. Для мене він був іншим. Та всі різні. Це правда. Але він мені подобався. Думаю, він це знав, але на початку йому було байдуже. Хоча пізніше, доки ми ще були в добрих стосунках, казав, що йому найбільше подобалося те, що він мені подобається. Не знаю.

Я