Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Кіп завжди рухається, не втрачаючи зв’язку з речами, стінами, постриженим живоплотом. Він, як радар, сканує периферію. Коли хлопець дивиться на Хану, бачить її запалу щоку як фрагмент навколишнього пейзажу. Подібно він спостерігає за польотом коноплянки, беручи до уваги також простір, який вона долає, відриваючись від землі. Сапер крокував Італією, оглядаючи й запам’ятовуючи усе, крім того, що було людським і тимчасовим.

Єдине, чого Кіп ніколи не розглядав, — це себе. Його не цікавила ні власна присмеркова тінь, ні рука, котра лягає на спинку крісла, ні віддзеркалення у віконному склі чи як вони спостерігають за ним. На війні хлопець зрозумів, що єдина безпечна річ — це він сам.

Проводив години поруч із англійцем, котрий нагадував йому побачену в Англії смереку. Одна хвора гілка зігнулася до землі під тягарем ваги та віку й спиралася на милицю з іншого дерева. Смерека росла в саду лорда Саффолка зовсім на краю стрімчака над Бристольською затокою, наче самотній вартовий. Незважаючи на її немічність, Кіп відчував шляхетність цього створіння, котре багато пам’ятало, але зігнулося під наступом хвороби.

Кіп не користується дзеркалами. Він пов’язує тюрбан у садку, розглядаючи мох на деревах. Щоправда, помітив, що Ханиного волосся торкалися хірургічні ножиці. Він вивчив її дихання, притуляється обличчям до її тіла, притискається до ключиць, де під шкірою видніються кістки. Але якщо дівчина запитає про колір своїх очей, Кіп, хоч і обожнює її, думає Хана, не зможе відповісти. Він сміятиметься і вгадуватиме, але якщо вона заплющить свої чорні очі й скаже, що вони зелені, хлопець повірить. Він пильно вдивляється їй у вічі, але не розуміє, якого вони кольору, так само як їжа, котра потрапляє в його горло чи шлунок, залишається для нього просто структурою, необхідною для виживання, а не чимось особливим чи смачним.

Коли хтось розмовляє, хлопець дивиться на уста, а не на очі, хоч якого б вони були кольору, бо відтінок, як йому здається, все одно постійно змінюється, залежно від освітлення і години. А от губи видають невпевненість, чи самовдоволення, чи будь-яку іншу рису характеру з усього широченного спектру. Їхній вираз непросто збагнути, бо він завжди залишається в тіні. На тому, що промовляють очі, Кіп взагалі не розуміється, проте чітко знає, як темніють уста в бездушних і як сяють вони від ніжності. Очі лише реагують на випадковий промінь світла, не можна за ними судити людину.

Він збирає усі свої враження, наче частинки мінливої гармонії. Дивиться на Хану в різну пору й посеред різних пейзажів, котрі змінюють її голос, поведінку, навіть красу, наче морська безодня, котра заколисує приречену рятувальну шлюпку і піклується про неї.

Вони взяли собі за звичку вставати, коли ще й не зоріло, і вечеряти з останніми променями сонця. Незважаючи на пізнє застілля, зазвичай вони запалюють лише одну свічку біля англійського пацієнта або наполовину заповнену гасову лампу, коли Караваджо вдається роздобути пальне. А коридори й інші кімнати лежать у темряві, наче давно поховані міста. Люди звикли рухатися без світла, витягати руки, торкатися стін кінчиками пальців.

— Жодного променя. Жодного кольору, — наспівує Хана знову і знову.

Кіп турбує її своєю звичкою стрибати через сходинку, навіть не тримаючись за бильця. Треба це припиняти. Вона уявляє, як він укотре стрибає і його нога в повітрі влучає в живіт Караваджо, який звідкись повернувся.

Хана задула свічку в кімнаті англійського пацієнта на годину раніше. Вона зняла тенісні черевики, комірець сукні розстібнутий через страшну спеку, рукава підкасані. Милий безлад.

На першому поверсі в крилі, віддаленому від кухні, бібліотеки та зруйнованої каплиці, є ще засклений внутрішній двір. Чотири скляні стіни і скляні двері, котрі ведуть до зачиненого колодязя й квіткових полиць, що колись, мабуть, зацвітали буйним цвітом у теплій кімнаті. Цей дворик нагадує дівчині книжку, де вона випадково знайшла засушену квітку, щось таке, по чому ми ковзаємо поглядом, минаємо, але ніколи не опиняємося всередині.

Друга година ночі.

Кожен з них потрапив на віллу крізь інші двері, Хана увійшла з боку каплиці, подолавши тридцять шість сходинок, а Кіп — з північного двору. В будинку він зняв годинника і заховав його на рівні грудей в алькові біля тендітного святого — покровителя шпиталю на віллі. Вона не помітить, як фосфоресціює циферблат. Він уже роззувся і залишився в самих штанях. Вимкнув ліхтар на передпліччі. Не мав із собою більше нічого і просто стояв деякий час у сутінках — стрункий хлопець у темному тюрбані, а браслет-кара злегка торкався шкіри на зап’ясті. Схожий на молоде деревце, що притулилося до стіни на розі вестибюлю.

Кіп прослизнув крізь засклений дворик. Зайшов на кухню й одразу відчув у темряві присутність собаки, зловив її, прив’язав до столу. Взяв з полиці бляшанку згущеного молока і повернувся до заскленої кімнати. Пробіг пальцями вздовж нижньої частини дверей і відчув невеличкі підпірки. Увійшов, зачинив за собою двері, в останню мить спромігся встромити підпірки на місце. Раптом Хана знає про них. Потім хлопець спустився до криниці. Десь за метр від поверхні, він знає, є міцне дерев’яне перехрестя. Кіп зачинив над собою кришку і скрутився всередині, уявляючи, як Хана шукає його або сама ховається тут. Припав губами до бляшанки з молоком.

Вона чекала від нього чогось такого. Коли йшла до бібліотеки, вмикала ліхтар і мандрувала між полицями, котрі починалися біля її щиколоток і зникали десь у височині. Двері зачинено, тож ніхто в інших залах чи коридорах не міг побачити світло. Він помітив би ліхтарик крізь французьке вікно, лише якби був надворі. Хана зупиняється, зробивши крок, шукає серед переважно італійських книжок рідкісні англійські, котрі б могла подарувати пацієнтові. Вона полюбила ці книжки, вбрані в італійські палітурки, фронтиспіси[80], вклеєні кольорові ілюстрації, перекладені папіросним папером, їхній аромат, навіть звук, легеньке потріскування при занадто швидкому розгортанні, наче ламаєш кілька дрібних невидимих кісточок. Вона знову зупинилася. «Пармський монастир».

— Якщо викручуся з цієї халепи, — сказав він Клелії, — приїду до Парми оглянути її чудові картинні галереї. Запам’ятайте, будь ласка, моє ім’я: Фабріціо дель Донго.[81]

Караваджо лежав на килимі в дальньому кутку бібліотеки. Тут, у темряві, здавалося, що Ханина ліва рука світиться, освітлює книжки, кидає червоні відблиски на темне волосся, полум’яні