Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Двері відчиняються, і в будинок заходить тато. Він виглядає виснаженим: куртка недбало розстебнута, сумка з документами ледь тримається на плечі, а обличчя видає його втому сильніше, ніж будь-які слова. Очевидно, день у нього видався важким. Він скидає взуття й падає у крісло. Замість того, щоб привітатися або поцікавиться, як пройшов мій вихідний, суворо вивчає мене очима.

— Де Маккей? — питає хриплуватим голосом, ставлячи сумку на підлогу.

Я моргаю, не відразу усвідомлюючи сенс його слів.

— Що?

— Олівер, — повторює тато, уважно дивлячись на мене. — Де він?

— Звідки мені знати? — здивовано знизую плечима.

Тато стискає щелепу й проводить долонею по обличчю.

— Його не було на тренуванні. Це вперше він пропускає його, навіть не попередивши мене.

Моє серце дає осічку. Я розгублено переводжу погляд на телефон, який увесь день не випускала з рук.

— Я думав, що він з тобою, — продовжує тато, трохи пом’якшуючи голос. 

Я заперечно хитаю головою.

— Може, він захворів? — припускаю, намагаючись знайти раціональне пояснення.

— Або просто облажався, — різко каже тато, хоча в його голосі більше роздратування, ніж справжнього осуду. — Дозволяти собі такі фокуси перед драфтом у НХЛ — самогубство для кар’єри.

Але я вже не слухаю. Тривога в грудях розростається до таких масштабів, що я більше не можу сидіти склавши руки.

— Я піду до нього, — раптово вирішую.

— Що?

— Піду до нього додому, — повторюю впевненіше, хапаючи куртку. — Тут недалеко, я добре знаю дорогу.

— Тоді давай я тебе відвезу.

— Ні… Якщо в Олівера якісь проблеми, то він не захоче ділитися ними з тобою.

— Чому це? — тато здіймає брови. — Я ж його тренер!

— От саме з цієї причини, — я намотую шарф навколо шиї та хапаюся за ручку дверей, готуючись вийти на вулицю. Проте тато зупиняє мене.

— Там темно, — кидає останній аргумент.

— Ну то й що? Тут два квартали під ліхтарями пройти. Зі мною все буде нормально, не хвилюйся.

Помітно, що він готовий сперечатися, але в останній момент дає задню.

— Добре, — втомлено зітхає. — Але раптом що, відразу дзвони мені!

— Звісно! — кидаю на ходу.

Я рішуче виходжу на двір. Свіже зимове повітря одразу б’є в обличчя. Темрява вже густо лягла на місто, ліхтарі відкидають довгі, синюваті тіні на снігу. Дорога виблискує після нещодавнього снігопаду, а кожен мій крок відгукується хрускотом під ногами.

Я пришвидшую ходу, щільніше загортаючись у куртку. Усередині все стискається у тривожному передчутті, але я намагаюся приглушити ці думки. Витягаю із кишені телефон й швидко набираю Хантера. Він довго не бере слухавку, через що моя напруга тільки зростає.

— Привіт, Алісо! — нарешті вигукує зі своєю звичною веселою інтонацією. Його голос бадьорий, проте погано чутний через гомін на фоні. Здається, він знаходиться у громадському транспорті.

— Привіт… Слухай, Хантере, ти сьогодні бачив Олівера?

— Ні, я ще не з’являвся удома. Вчора ми з хлопцями трохи потусили. Кожен третій коктейль у клубі був безкоштовним, а я, знаєш, люблю економію… Тому й напився до такого стану, що довелося ночувати у друзів. Навіть не знаю, як зранку змусив себе на тренування прийти. До речі, твій батько грозився викинути Маккея з команди, якщо він ще раз прогуляє, — він тихо сміється у слухавку. — Боюсь, ти на нього погано впливаєш. Де вас сьогодні носило?

Я стискаю телефон міцніше.

— Ми не бачилися з учорашнього вечора.

Хантер мовчить. Секунда. Дві.

— Ти впевнена?

— Авжеж! А сьогодні я цілий день писала йому, але він не відповів. Мені страшно… а раптом він потрапив у аварію чи ще щось…

— Чорт… — чую, як Хантер важко видихає. — А я думав, що він ігнорує мої дзвінки, бо зайнятий тобою.

— Якби ж то.

— Може, ти даремно панікуєш? Він міг просто проспати або телефон розрядився.

— Це не схоже на Олівера.

Хантер замовкає.

— Дійсно… В будь-якому разі я скоро буду вдома та перевірю, як він.

— Я теж йду до вас.

— Чудово, зустрінемося там.

Я опускаю телефон і прискорюю кроки. Мій подих лягає білими клубками в повітрі. Навколо тихо, тільки вітер розгойдує гілки дерев. Ця тиша діє мені на нерви, підігріваючи погане передчуття. 

Кожна клітина мого тіла твердить, що щось не так.

Хоч би з Олівером усе було нормально.