Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Боже, що це за постава? Новенька, стати рівно!

Такий зверхній тон пробудив у ній залишки старої образи. Вона швидко згадала, за що ненавиділа цього нахабного гвардійця. Піднявши підборіддя, Аліса кинула на наставника неприязний погляд і спокійно промовила:

— Я стою рівно.

Нейтер не очікував, що вона відповідатиме. Він підійшов до Аліси ближче, аж занадто, і став рівно навпроти неї. Але ж дарує природа покидькам вроду! Такі гарні очі, і така відворотна поведінка.

— То ти говориш, що я сліпий? — сказав він, дивлячись на неї.

Однак вираженої агресії в його погляді не було. Лише дивне бажання самоствердитися.

— Ясно, що ні.

Аліса не розривала зоровий контакт, але від такої близькості їй ставало ніяково. Серце наче потепліло. Вона тільки сподівалася, що це не позначалося на обличчі. «Відійди ж ти, падло, з мого особистого простору», — подумки казала вона.

— Якось нахабно, рекруте Сандерс. Хоча дядько просив тебе так не називати. Ти ж не маєш прізвища, чи не так? То як до тебе звертатися? — Він провів поглядом по лінії студентів: — Є варіанти?

Усі мовчали, стоячи, як слухняні пси. Алісі ж хотілося спалити йому язика за ці слова. Впливовий дядько не давав йому права так поводитися.

— Що ж, як ідей нема, будеш просто водяною. Чи є скарги?

Вона не хотіла з ним розмовляти, але без відповіді не відчепиться.

— Ні.

— Просто «ні»?

Шлях розбійниці можна розпочати з його вбивства. Але Аліса лише змовчала, відвівши погляд на оранжерею. Тоді Нейтер нарешті зробив крок назад і звернувся до Саманти:

— Рекруте Маєрс, як правильно треба відповідати?

— Правильно: «Ні, пане поручний», — сказала вона.

Аліса ледь помітно скривилася: «Звання на другому курсі? А чому не одразу командир?»

— Ось. А тепер виправ. — Він повернув погляд на неї.

— Виправити її відповідь чи свою? — кинула Аліса. Хтось навіть посміявся. Однак, згадавши про канал, вона неохоче додала: — Ні, пане поручний.

Нейтер кивнув, хоч невдоволено.

— Добре, водяна. Наступного разу без вибриків. Розпочнімо тренування. Стрій, п’ятдесят відтискань від землі!

І всі лягли на землю. За ними роздуплилася й Аліса. Виявляється, робити відтискання, особливо зранку й без попередньої розминки, — непоганий спосіб тортур. Уже після п’ятнадцятого разу в неї затремтіли руки, а до тридцятого вона ледве дійшла. І це при тому, що Аліса вміла ходити на руках і займалася гімнастикою. Саманті збоку було не набагато легше, хоч вона тут більше місяця.

— Ентоні, рівніше спину! — коментував Нейтер. — Саманто, опусти підборіддя. Робіне, слідкуй за руками! Водяна — спина, лікті, ноги… Господи! Ти взагалі вмієш робити відтискання?

Раптом він підійшов до неї й, присівши, почав пояснювати:

— Ноги на ширині плечей. — Він перемістив їх, взявшись за щиколотки руками. Аліса ледве стрималася, щоб не буцнути його по пиці ногою за таку зневагу. — Спину тримай прямо. Лікті трохи відведені вбік. Вдих під час опускання, видих — підйому. Тепер ясно?

Вона кивнула. На мить їй здалося, що Нейтер подобрішав, але, підводячись, він додав:

— Навіщо тебе взагалі до гвардії взяли? Ти ж не склала б навіть вступний іспит.

Цього разу він чекав на її відповідь, але Аліса мовчала. Вона й сама не знала, що тут робить.

— Щось Нейтер тебе не злюбив, — тихо пробелькотіла Саманта, глянувши на Алісу через плече, коли наставник відійшов у інший кінець шеренги.

— Правда? А я й не помітила.

Від втоми Аліса відчувала, що її руки зараз переламаються, як тонкі соломинки, а в спині трісне хребет.

— Я серйозно! Раніше він так не знущався. Нейт насправді добрий.

— Важко віриться, — видихнула вона й ледве долала: — Я зараз помру!

Алісу підвели руки, і вона впала обличчям на землю. Біль пронизав змучені м’язи, мов тисячі дрібних голок. Вона не могла в собі знайти сили, навіть щоб підвестися.

— Пробуєш землю на смак, Алісо? — за мить вигукнув Нейтер, підійшовши до неї.

Вона, правда, у такій позі бачила тільки його черевики. Чомусь їй згадалося про стіл в їдальні.

— То ви все ж пам’ятаєте моє ім’я, пане поручний! — задихаючись, але з посмішкою на обличчі, відповіла Аліса, повернувшись на землі набік.

— Я б на твоєму місці так не посміхався. — Він присів поруч і ледь чутно повів: — Наша кафедра — це не притулок для невдах. Хочеш тут навчатися — маєш відповідати високим вимогам, а ти зараз і близько до них не дотягуєш. Ще ми не терпимо підлабузників, а людину, яка вступила сюди, не склавши жодного іспиту, я інакше назвати не можу.

Обличчя Аліси вмить спохмурніло. Вона думала, що якщо він не зламає їй руки, то до вечора може й не дожити. Тільки стара витримка й повага до Джона не давали їй втратити самоконтроль.