Читати книгу - "Українська міфологія"

— «Про того в нас ше таке було, от в нас тут на Хібу, була баба та й чоловік, жили собі, та й мали коло себе того біля, та й мали служницю, а вона пішла на під, а вони сира такого мали і клали на під, а він си сидів на поді та й видів всьо. Приходе вона (господиня — Л. О.) додому та й каже тій служанці: «Чо’ ти там лізла, абись де більше не лізла». Вона десь взяла того сира, а той видів та й розказав, шо то вона на поді сир брала».[840]

9. Колише дитину:

— «То різне таке розказували. Навіть казали, шо чорт дитину колише».[841]

— «Говорили, шо багатому дідько дитину колише».[842]

Водночас такі випадки нерідко сприймали негативно, бо дитина опісля нібито ставала калікою: «І там, на Пáньковій (с. Панькова Кам’янка-Бузького району — В. Г.), вони повмирали, а той прия´тель (тобто домовик — В. Г.)… діти їх — то той хлопець — каліка, донині в Рáдехові жиє. Він колисав дитину, той прия´тель. Нікого не бýло видно, а колиска сама… І та дитина донині — скапараласі: ні розуму, нічого…»[843]

10. Допомагає добре спродатися на базарі:

«Калинчучка стара, вже баба та вмерла, каже: «Іване, дивися в другий бік». Він каже: якийсь котик віскочив на ту клітку, шо везли пóтята (курчата — В. Г.). Як покрутився… я приїхав на базар — в мене «на мах» розкупили, а другі — такі файні — ніхто не купував. «На мах» розкупили у тої баби. То мій кум так казав. Кажут таке, шо він не їсть солене. А хто його знає? То є в старих пословиця така».[844]

11. Може наділяти господаря здатністю до яснобачення:

«В нас в селі є така хата. Бо в того хлопця дід був сильним ворожбитом. Я, як малий був, то з ним в школу ходив. То прийду до нього додому, граємося, а він мені каже: «Ти напиши якесь слово, відірви собі той кусок, а мені дай решту», — і він так завжди вгадував, шо я там писав. А він завжди йшов з тим листком до веранди, і та так як шось зі стриху спускалося. То так казали, шо то йому дідько помагав»[845] (Звісно ж, можна припустити, що дід відчитував слово за відбитком на нижніх аркушах, але ж суть не в тому, як було насправді, а в тому, що про це думає оповідач.)

12. Загалом допомагає розбагатіти:

— «У багачів сидять чорти, звані «хованцями». […] Вони працюють вночі на користь господаря, внаслідок чого ті збагачуються».[846]

— «Допомагає людям: от як везе, везе людям, в хаті нема ніякої шкоди, ні худобі, ну, нікому нічо’ нема, — всьо він помагає, якшо з ним добре сі обходять».[847]

— «Каже: ади він, каже, щезло ті, має злого духа, це йому помагає. Він став богачем, він не молиці…».[848]

— «То не у всіх бýло, лиш хто хотів. То хто багач був».[849]

— «Щез би, юзик. Як кому шо дуже добре йде, кажут — він шось знає. Юзик — то вроді добре, шо йому всьо йде добре».[850]

— «Десь як дуже комусь сі добре веде, то так збоку казали — е, вони мают юзика, їм так добре йде. Це була така балачка».[851]

— «Кажут, шо то фест богачі, як дідка мают».[852]

— «В нас тут в сусідах, казали тато, був. Бо в него все є, в него все ведесі».[853]

— «Казали, шо то їм сі всьо ведé, шо в[о]ни всьо мают, шо він їм помагає».[854]

— «То бýли в нас люди такі, шо мали. То йому давали їсти несоленого, і клали їму їсти на платов, а то багачі в нас бýли сильні, то він помагав їм бути багачєма».[855]

Водночас у сусідів господарство занепадало:

— «То в того господара все було, і коні, і все, а по сусідству, то воно всьо винищувало».[856]

— «Так нарікали, шо воно десять хат вгору і десять вдолину, і всьо то забирає. Ну, шо там щезає, а той чоловік багатий».[857]

Вважають, що годованець власноруч переносив майно від сусідів на своє обійстя.

Дух-збагачувач, як подекуди вважають, може наділити свого господаря так званими «вінкльóвими грошима». Якщо не брати з таких грошей решти, вони завжди повертатимуться до власника:

— «Каже [годованець до господаря]: «Підем перший раз корову купувати. Но би ти здачу не брав». Як ти не взяв здачу — то корова твоя, і гроші прийшли тобі ті самі, шо ти заплатив за корову. Треба в гроші плюнути три рази, як тобі дають, бо гроші мают вíнклюс, шо можут з вашої кишені піти: ше не вспів [оглянутися], а гроші вже там в того господаря, шо дав. То називаєця вінкльóві гроші».[858]

— «Ну та те казали, шо інклюзи є. Ну, але то не в кождого. Може, то в тих є інклюзи, шо він того… (у «непростих» — В. Г.).

Подекуди, однак, інклюз сприймають безвідносно до годованця, а як самостійного демонологічного персонажа чи радше як магічну річ. Водночас дещо спільне в цієї речі з годованцем таки є. Зокрема, із записів В. Левинського із с. Ясениця колишнього Дрогобицького повіту, які опублікував В. Гнатюк, довідуємося таке: «Щобó мáти інклюз, робит сї так. Треба злапáти живóго лилика. Того лóлика трéба зарíзати чи ґрейцаром, чи шустков, чи реньським. Як вже сї заріже, то сї носит рéнській через девіть днїв під пáхов. Не треба через той чєс анї мóлити, анї до церкви хóдити, анї дзвонів чýти. Як так сї рóбит, то с того рéнського робит сї інклю´з. ’Але хлоп зараз спізнає, чи гріш є інклюзом, чи нї. Як натрафит на інклюз, то бере гріш у зуби, подержóт трóха в перéдних зубах, тай вже по інклюзї».[859]

На Старосамбірщині, де лилика називають пергачем, також згадували: «То якось того пергача різали грішми, ’би ся велó, ци шо?»[860] У с. Мшанець В. Гнатюк записав про інклюз бувальщину, з якої зрозуміло, що це монета, яка повертається до свого власника. Якби хтось упізнав