Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Аня уявила, як він з’являється серед цього хаосу в своїй фірмовій чорній куртці, і серце шалено затріпотіло.

— Не потрібно. Ми справляємося! — запевнила вона.

— Але я все одно скучив, — тихо додав Каміль.

Аня відчула, як щоки її заливає теплом, попри галас навколо.

— Я теж, — так само тихо відповіла вона.

Тільки-но розмова закінчилася, Андраш з’явився знову, усміхнений до вух:

— Аню! Я домовився! Нас сьогодні запросили на вечірню закриту вечірку для учасників виставки! Уявляєш? Безкоштовна їжа, музика, нетворкінг!

— І ще одна нагода загубитися в коридорах? — засміялася вона.

— Ні! Там буде все простіше. Я навіть уже знайшов карту! — урочисто продемонстрував він схематичний малюнок на серветці.

Аня тільки покачала головою. Цей день обіцяв бути довгим і веселим.

Вечір справді був схожий на щось із фільму: стара будівля з високими стелями, приглушене освітлення, музика в стилі джаз та натовп різношерстих гостей із бейджами на грудях. Андраш розквітав — підхоплював келихи з шампанським, заводив розмови про маркетинг сувенірів, натхненно сміявся у всі боки.

Аня ж почувалася трохи скуто. У голові крутилося: “Каміль… Що він робить зараз? Чи справді все добре?”

Вона щойно переписалася з ним кількома короткими повідомленнями, і здавалося, що все нормально.

Але щастя тривало недовго. Телефон Ані завібрував. Каміль. Вона вийшла на тихіший балкон і натиснула кнопку відповіді.

— Алло?

На тому кінці слухавки Каміль не вітався. Замість цього одразу запитав різким тоном:

— Чому ти мені не відповідаєш пів години?

Аня кліпнула очима, трохи розгубившись:

— Я ж тобі тільки що писала…

— Ти сміялася там з кимось. Чого ти сміялася? З ким ти там сміялася?! — його голос став ще твердішим, різким, неспокійним.

Аня почервоніла, озирнулася — поруч проходили люди — і вклала в голос максимум спокою:

— Камілю, будь ласка, не починай. Я на офіційній вечірці, ми просто спілкуємося з людьми…

— З якими людьми? З тим довгов’язим в піджаку, який тобі наливав шампанське?! Я бачив відео в сторіс Андраша!

— Господи, — прошепотіла Аня собі під ніс.

Вона намагалася триматися. Відчувала, як настрій скочується в нуль.

— Камілю, я не маю часу і бажання зараз це обговорювати. Ми говорили, що довіряємо одне одному.

— Мабуть, тільки я так думав, що ми довіряємо, — кинув він і роз’єднав дзвінок.

Аня стояла кілька секунд, слухаючи короткі гудки. Хотілося і розсердитися, і заплакати, і кинути телефон з балкона просто на голову якомусь кудлатому продавцю сувенірів.

Вона глибоко вдихнула. “Не зараз. Просто не зараз”, — сказала собі.

Повернулася всередину. Андраш щось весело розповідав групі нових знайомих. Всі сміялися.

Аня всміхнулася автоматично, відчула, як маска професіоналізму намертво прилипла до обличчя. Але всередині — гіркий осад.

І так пройшов її перший вечір у Празі.
 

Ніч у готелі була неспокійною. Аня довго крутилася в ліжку, розглядаючи стелю, яка відбивалася у світлі вуличних ліхтарів. Телефон лежав поруч на тумбочці, але Каміль більше не писав.

Вона раз у раз перевіряла месенджери, сподіваючись хоча б на якесь коротке «вибач» чи «я скучаю», але екран уперто світив тільки годинником. Час тягнувся болісно повільно.

«Ну й чудово», — подумала вона, намагаючись переконати себе, що їй байдуже. Але відчувала, як всередині зростає суміш злості і образи. А потім, ближче до другої години ночі, все ж заснула.

Ранок зустрів Аню важкою головою і небажанням вставати. Проте часу на розкачку не було — Андраш ще звечора попередив, що сьогодні буде насичений день: зустрічі, виставка, важливі презентації.

Поки вона готувалася, фарбувалася перед дзеркалом і вибирала серйозний, але симпатичний одяг, телефон раптом завібрував. Аня схопила його швидше, ніж могла б подумати.

Каміль:

«Доброго ранку, мала зрадниця.

Пам’ятай: сьогодні цілий день буду тебе ревнувати на відстані.

P.S. Ти найкраща, люблю тебе, дурненька.»

Аня усміхнулася, не стримуючись. Навіть в образі Каміль примудрявся бути таким… Камільським.

Вона набрала відповідь, стримано-лаконічну, бо поруч уже крутився Андраш, показуючи роздруківки і шпарко роздаючи інструкції. Але настрій, попри втому, покращився.
 

Виставковий центр у Празі був велетенським — багаторівнева будівля з високими стелями і нескінченними рядами стендів. Андраш, як справжній генератор енергії, встигав одночасно розкладати сувеніри, сваритися через неправильно встановлену вивіску і вітатися з колегами.

Аня відчувала себе ніби в центрі торнадо. Вона старанно допомагала, налагоджувала експозицію, розставляла буклети. Все б нічого, якби не незручні туфлі, які вона необачно вибрала “для презентабельного вигляду”, і які вже після першої години роботи почали повільно знищувати їй ноги.

Ближче до обіду, коли натовп густішав, Аня зрозуміла, що не може навіть вийти випити кави — стільки відвідувачів підходило розпитати про продукцію.

Саме тоді і сталася перша “пригодка”.

До їхнього стенду підійшов надзвичайно серйозний чоловік у строгому костюмі й із яскраво-червоною краваткою, який довго розглядав дерев’яні шкатулки, а потім раптом заявив, що шукає “сувенір із душею”.

Андраш, який у цей момент крутився поруч, підморгнув Ані і, залишивши її наодинці з клієнтом, кудись зник.