Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Аня на автоматі почала описувати переваги ручної роботи, а чоловік похмуро кивав. Нарешті він обрав невеличкий різьблений годинник у формі сердечка… і раптом несподівано схилився в дуже урочистому поклоні.

— Ви врятували мій шлюб, — серйозно сказав він, поклавши сувенір на стіл. — Сьогодні річниця, а я нічого не підготував. Ви — мій ангел.

І, не чекаючи здачі, вручив Ані купу готівки й рішуче рушив геть.

Аня ошелешено кліпала очима. Андраш, що саме повернувся, залився сміхом так голосно, що кілька сусідніх стендів здивовано обернулися.

— Що я казав? Наш стенд — магніт для пригод! — прокричав він, підморгуючи.

Під вечір, коли сили були вже на межі, і ноги нили так, ніби їй дали прочухана, Аня отримала нове повідомлення від Каміля:

Каміль:

«Ти там ще не вийшла заміж за когось, хто купив у тебе дерев’яне серце?»

Аня засміялася вголос, викликаючи здивовані погляди. Так, він все ще ревнував… Але так смішно і ніжно, що серце її знову затепліло.
 

На другий день виставки Аня вже була озброєна зручними кросівками й запасом кави у термосі. Вона встигла трохи призвичаїтися до ритму ярмарку, а Андраш, наче професійний диригент, спрямовував їхню маленьку команду з надзвичайною енергією.

До обіду стенд знову заповнився цікавими людьми: була і бабуся в рожевому береті, яка намагалася торгуватися за кожен магнітик, і молодий чоловік у костюмі з блискітками, який шукав “щось гламурне для своєї кішки”, і навіть загадкова пара, яка мовчки вибирала сувеніри, постійно зиркаючи одне на одного так, наче ось-ось зізнаються у коханні.

Аж раптом Андраш, який весь день бурчав, що потрібно після виставки “якось розслабитися”, підскочив до Ані із сяючими очима:

— Збирай речі! Нас знову запросили на приватну вечірку для учасників ярмарку! Празька богема, Аню, це шанс! — зашепотів він із таким виглядом, ніби вони щойно виграли квитки на Місяць.

Аня хотіла відмовитися — ноги її благали про ліжко, а мозок мріяв про тишу. Але під шаленим напором Андраша вона здалася.

Вечірка виявилася ще більш хаотичною, ніж виставка: десятки людей, музика, світло гірлянд, аромат кави, печива та вина. І всюди сувеніри: на стінах, на столах, навіть у руках гостей.

Андраш моментально розчинився в натовпі, залишивши Аню саму. Вона вже почала підозрювати, що це була частина його плану — “Аня повинна розслабитися”, як він любив повторювати.

Але найбільшою несподіванкою вечора став дзвінок.

Коли Аня вийшла на терасу перевести подих, її телефон завібрував.

Каміль (із підозріло серйозним голосом):

— Ти де?

— На вечірці після виставки, — відповіла Аня, намагаючись перекричати музику.

— І… там є чоловіки?

Аня розсміялася:

— Так, Камілю, тут є чоловіки. Навіть страшніші за Андраша.

На тому кінці дроту повисла театральна пауза.

— Я їду до Праги, — нарешті буркнув Каміль. — Хтось має тебе там берегти.

Аня мало не вронила телефон.

— Камілю, заспокойся! Я не пропаду на вечірці для продавців сувенірів!

— Саме серед продавців сувенірів трапляються найбільші авантюристи, — філософськи зауважив Каміль і розірвав дзвінок, залишивши Аню з роззявленим ротом.

Вона стояла з телефоном у руці й посміхалася:

чи то від радості, чи то від того, що з Камілем ніколи не знати, де закінчується жарт і починається реальність.

Аня повернулася на вечірку, намагаючись не думати про загрозу в особі ревнивого Каміля на горизонті. Проте як тільки вона розслабилася й навіть встигла виграти невеличкий конкурс на найкреативніший сувенір, її телефон знову завібрував.

Повідомлення від Каміля:

“Вирушаю. Якщо загублюся в Празі — будеш винною ти.”

Аня скрутила очі до неба й кинула телефон у сумку.

— От тільки тебе мені тут не вистачало, герой романтичного фронту…

Тим часом Каміль уже сидів у потягу до Праги.

Ситуація складалася цікаво: йому вдалося в останній момент купити квиток, але місце дісталося біля вікна у вагоні, який пахнув булочками, старим папером і… несподівано — кіньми.

Його сусідом виявився якийсь дуже балакучий старший чоловік на ім’я Людвіг, який перевозив на виставку… ручні дерев’яні коні!

— Пане, як романтика в серці є — коня собі купіть! — переконував його Людвіг, махаючи маленьким дерев’яним жеребчиком прямо перед обличчям Каміля.

— Дякую, я обійдусь, у мене вже є одна дика леді, — з усмішкою відповів Каміль, натякаючи на Аню.

Поїзд мчав, а Каміль щоразу то розсміювався від комічних історій Людвіга, то морщився, коли той діставав новий сувенір-коня для реклами. Здавалося, що цю поїздку Каміль запам’ятає надовго.

Аня тим часом закінчила вечірку, допила третю каву і, нарешті, дісталася до готелю. В кімнаті вона переодяглася в піжаму й уже збиралася заснути, коли пролунав черговий дзвінок у двері.

— Якщо це ще один пражський сувенірник, я закричу, — пробурмотіла Аня й відчинила.

На порозі стояв Каміль. З заспаним обличчям, із якоюсь дивною коробкою в руках (подарунок від Людвіга) і такою щасливою посмішкою, ніби він щойно виграв джекпот.

— Привіт, — хрипло прошепотів він. — Я приїхав тебе рятувати.

— Від кого? — не втрималася Аня.

— Від дерев’яних коней, сувенірників і небезпечної богеми, — гордо заявив Каміль, простягаючи їй коробку. — І ще… це тобі. Від одного дуже переконливого дідуся.