Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

  Від несподіванки я миттєво закрила обличчя руками й на всяк випадок заплющила очі. 

– Вам би не завадило одягнутись, – докірливо сказала я. – Ні сорому, ні совісті у вас немає!

 Раймонд Дейлар тихо засміявся у відповідь:

 – Я ж не невинна дівиця, щоб у непритомність падати від вигляду голої шкіри, – весело заявив він. 

– Та й зайвою сором’язливістю не страждаю.

 Я трохи розплющила очі й крізь пальці поглянула на нього.

Вузол на рушнику вже був зав’язаний міцніше — і на тому спасибі! Фігура в ректора, звісно, дивовижна. Потужні м’язи випирали на руках і грудях, рельєфний живіт із кубиками преса, довгі м’язисті ноги… На частину, прикриту рушником, я намагалася не дивитися. 

– Ізабелло, я ж бачу, як ти підглядаєш, – спокійно сказав Раймонд. – Дивись сміливіше, мені не шкода. Можу й рушник зняти, якщо цікаво.

 Я відчула, як червоний жар заливає мене до самих вух. 

– Не треба, – прошепотіла я ледве чутно. – Одягніться, будь ласка.

 Він зітхнув і пішов у кімнату. За короткий час повернувся: 

– Готово, пані Скромність, відкривай очі. 

Я прибрала руки від обличчя й поглянула на нього, все ще відчуваючи, як щоки палають. 

Ректор був у домашніх штанах і тонкій чорній футболці з трикутним вирізом. Мокре волосся було зачесане назад. Як йому вдається виглядати таким красивим навіть у звичайному одязі? Та більшість дівчат, яких я знаю, віддала б ногу за такий талант. 

Я допомогла розкласти їжу по тарілках, і ми сіли за стіл. Страви були чудові! Ароматна запечена риба з овочами та картоплею, м’ясні закуски й різноманітні соління. Щойно почала їсти, зрозуміла, наскільки ж була голодна!

Раймонд із явним задоволенням спостерігав, як я з апетитом знищую все на своїй тарілці. Сам він їв повільно, смакуючи кожен шматочок. 

Я вирішила порушити затяжну паузу й нагадала: 

– Ви обіцяли показати, що в коробочці, яку вам дав артефактор.

 – Точно, – вигукнув Раймонд, – зовсім забув. 

Він підвівся, дістав коробочку з кишені пальта й повернувся. 

– Дивись, – ректор витяг невеличкий сріблястий кулон на ланцюжку і вклав мені в долоню. – Це мій подарунок тобі.

 Підвіска була у формі кола, на якому зображені Сонце й Місяць. Навколо них розташовувались невеличкі прозорі кристали — очевидно, вони символізували зірки в цьому небесному пейзажі. 

– Гарно, – захоплено прошепотіла я. 

– Це ще не головна властивість артефакта, – усміхнувся Раймонд. – Кристали магічні й напряму пов’язані з тобою. Якщо колись загубишся, опинишся в небезпеці або ще щось — натисни на кристали тричі, і я одразу дізнаюсь, де ти. І прийду. 

– А як ви це зрозумієте? 

– А ось так, що в мене є схожий предмет, – з цими словами він дістав із коробочки шкіряний шнурок із невеликою срібною прямокутною пластиною, на якій були точно такі ж кристали, як і в мене.

 – Зав’яжу на руці або повішу на шию — і завжди зможу прийти на допомогу, – сказав він і раптом став серйозним. 

– Але це не означає, що тепер можна тинятись по небезпечних місцях, Ізабелло! Не забувай про обережність.
Я дивилась на нього й відчувала, як до горла підступають сльози. За все моє життя ніхто мені не говорив таких слів: «Я дізнаюся, де ти… і прийду на допомогу». Навіть батько.

 – Добре, – прошепотіла я. І мимоволі шморгнула носом. 

– Гей, що сталося? – насторожено запитав Раймонд. – Ти згадала той випадок у провулку з Джейсоном? 

– Ні, – я похитала головою й слабо усміхнулася.

 – Просто щось накотило, не звертайте уваги. Допоможете вдягнути кулон? 

Я простягла йому ланцюжок. Він підвівся, став позаду й обережно взяв артефакт із моїх рук. 

– Підійми волосся, Ізабелло, – у його голосі з’явилися знайомі хриплуваті нотки. 

Я зібрала важкі пасма, а Раймонд застібнув крихітний замочок на ланцюжку. Його теплі пальці торкнулися моєї шиї, і від цього легкого дотику по хребту прокотилась хвиля насолоди. 

– Тобі подобається? – прошепотів ректор. Плаваючи в солодкому тумані, я насилу зрозуміла, про що він.

 – Так, звісно! – я намагалася надати голосу впевненості, але він прозвучав надто м’яко. 

– Кулон дуже гарний і корисний. Обіцяю не зловживати й не викликати вас на допомогу через нічний кошмар.

 Я спробувала пожартувати, але вийшло незграбно.

 – Ні, люба, в такому разі теж клич, – усміхнувся Раймонд, погладжуючи мої плечі, від чого тіло знову охопила солодка млость. 

Він нахилився до мого вуха й гаряче прошепотів: 

– Обіцяю, що зможу розвіяти всі твої кошмари.

 Ректор нечутно відійшов і сів навпроти. 

Його очі знову потемніли, а в глибині спалахували знайомі іскри. Я струснула головою, намагаючись опанувати себе й припинити витріщатись на нього. Кулон приємно холодив розпалену шкіру, і я щиро сподівалась, що ніколи не доведеться скористатись ним за призначенням. 

Усвідомивши, що навіть не подякувала за такий подарунок, я гаряче промовила: 

– Не знаю, як вам подякувати…

 Я не встигла договорити, як Раймонд взяв мою руку, підніс до губ і хрипко промовив: 

– Подякуй мені поцілунком.