Читати книгу - "Ловець снів"

Бобер усміхнувся. Даддітс із його валізкою Скубі-Ду. Даддітс лежить на животі та обдуває кульбабки. Даддітс пустує надворі, щасливий, як пташка на дереві. Люди, які називають таких дітей особливими, навіть не знають, наскільки праві. Так, він був особливим, він для них був подарунком від цього поганого світу, якому зазвичай на тебе класти. Даддітс був їхнім особистим, особливим подарунком, і вони любили його.

5

Вони сидять у сонячному закутку кухні — хмари розійшлися, як за помахом чарівної палички, — п’ють чай із льодом і спостерігають за Даддітсом, який випиває свій «Зарекс» (жахливого вигляду помаранчеву рідину) трьома величезними гучними ковтками, після чого біжить надвір гратися.

Найбільше говорить Генрі, він розповідає місіс Кейвелл, що великі хлопці «просто штовхали його». Що вони трохи розійшлись і порвали йому футболку, це налякало Даддітса, і він розплакався. Що Річі Ґренадо з дружками зняли з нього штани, не згадується, як не згадується і про той обід, яким вони хотіли нагодувати Даддітса, а коли місіс Кейвелл питає, чи знають вони цих великих хлопців, Генрі, трохи повагавшись, відповідає, що ні, нікого з них на ім’я він не знає, це були просто якісь старшокласники. Вона дивиться на Бобра, Джонсі й Піта, всі хитають головами. Можливо, вони чинять неправильно — адже це може зашкодити Даддітсу в майбутньому, — але вони не можуть настільки відступити від правил, за якими живуть. Бобер уже не розуміє, як вони взагалі наважилися втрутитись. Пізніше інші скажуть те саме. Вони дивуються власній сміливості, і ще їх вражає, що вони сидять тут і п’ють чай, а не заліковують рани в довбаній лікарні.

Місіс Кейвелл хвилину сумно дивиться на них, і Бобер розуміє, що їй відомо багато з того, чого вони недоговорюють, може, досить для того, щоб цієї ночі вона не спала. Але ось на її обличчі з’являється усмішка. Вона всміхається, дивлячись на Бобра, і від цього в нього по всьому тілу бігають мурашки.

— Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці, — каже вона.

Бобер усміхається.

— Так, мем. Це моя куртка Фонзі. Спочатку вона належала братові. Ці хлопці сміються з неї, але вона мені все одно подобається.

— «Щасливі дні», — киває вона. — Нам вони теж подобаються. Даддітс обожнює їх. Вам варто якось увечері зайти до нас і подивитися телевізор разом з нами. З ним.

Погляд її сповнюється туги, ніби вона знає, що цього ніколи не станеться.

— Так, можна й зайти, — говорить Бобер.

— Було б чудово! — погоджується Піт.

Якийсь час вони сидять мовчки, просто спостерігаючи, як він грається надворі. Там є гойдалка з двома сидіннями. Даддітс пробігає за нею, штовхає порожні сидіння, щоб ті гойдалися самі по собі, зупиняється, складає на грудях руки, піднімає обличчя — циферблат без стрілок до неба — і сміється.

— Схоже, з ним усе гаразд, — каже Джонсі й допиває чай. — Напевне, вже забув усе, що з ним сталося.

Місіс Кейвелл почала була вставати, але знову сіла і подивилася на нього з подивом.

— О, зовсім ні, — сказала вона. — Він пам’ятає. Можливо, не так, як ви чи я, але пам’ятає. Напевне, сьогодні йому будуть кошмари снитися. Коли ми — я і його батько — заходимо до нього, він не може пояснити, що з ним. Це найгірше: він не може розповісти, що бачить або що, як йому здається, відчуває. Йому не вистачає слів.

Вона зітхає.

— А ось ті хлопці, напевне, його не забули. Якщо вони на нього чекають? Якщо вони чекають на вас ?

— Ми про себе подбаємо, — говорить Джонсі. Голос його звучить доволі впевнено, але в очах занепокоєння.

— Можливо. А Даддітс? Я можу проводжати його до школи. Раніше я водила його до школи, тепер, мабуть, доведеться знову водити, принаймні якийсь час, але він так любить ходити додому сам!

— Так він почувається дорослим, — вставляє Піт.

Вона трохи нахиляється над столом і торкається руки Піта, від чого той спалахує.

— Авжеж, так він почувається дорослим.

— А давайте ми будемо його проводжати, — пропонує Генрі. — Ми всі ходимо до середньої школи, і нам буде неважко заходити сюди з Канзас-стрит.

Роберта Кейвелл не відповідає, маленька жінка-горобчик у квітчастій сукні просто сидить і уважно дивиться на Генрі, як людина, котра чекає закінчення анекдоту.

— Ви не проти, місіс Кейвелл? — питає Бобер. — Нам це неважко. Чи, може, ви не хочете, щоб ми цим займалися?

З обличчям місіс Кейвелл відбувається щось дивне: м’язи під шкірою сіпаються, одне око майже блимає, потім друге око все ж таки блимати починає. Вона дістає з кишені носовичок і сякається. Бобер думає: «Вона стримується, щоб не зареготати з нас». Коли дорогою додому, вже попрощавшись із Джонсі та Пітом, він розповість про свої підозри Генрі, той подивиться на нього, як на божевільного. «Вона стримувалася, щоб не заплакати, — скаже Генрі… і потім додасть майже ніжно: — бовдуре!»

— Ви будете це робити? — питає вона і, коли Генрі за всіх киває, трохи змінює запитання: — Чому ви будете це робити?

Генрі дивиться навколо себе, ніби хоче сказати: «Хто-небудь, поясніть їй».

— Він нам сподобався , мем.

Джонсі киває.

— Мені подобається, як він носить свою валізку для сніданків над головою…

— Так, охрініти можна, — каже Піт. Генрі хвицяє його по нозі під столом. Піт прокручує в голові те, що тільки-но сказав, — це видно з його обличчя, — і починає пекти раків.

Однак місіс Кейвелл, схоже, нічого не помічає, вона дивиться на Генрі.

— Він повинен виходити за чверть до восьмої, — каже вона.

— Ми в цей час завжди десь тут поряд буваємо, — відповідає Генрі. — Так, хлопці?

І хоча сьома сорок п’ять — для них трохи зарано, вони всі кивають і з готовністю підтверджують його слова.

- І ви будете це робити? — знову питає вона, і цього разу Бобер легко розуміє її тон: це той…