Читати книгу - "Забуття"

— А є відвідувачі?

— Та приїжджають деколи. З-за кордону приїжджають. Він не тут помер.

— Але тіло потім перевезли і поховали в Затурцях, хіба не так?

Петро трохи зам’явся.

— Ну так, але самої могили більше нема. Його поховали у родинному склепі на польському цвинтарі, там, біля ставка, на трасі, там і костьол колись польський був. Як прийшли совіти, костьол знесли. А потім один колгоспний тракторист, він уже помер, за самогонку зрівняв цвинтар з землею. Могильні плити пішли на підлоги в колгоспних свинарниках. У цьому домі донедавна теж було тваринне господарство.

— Тварин шанують у вашому селі, — навіщось сказала я, але Петро, здається, зрозумів іронію і ще щось додав про людей, які просто не розуміли «тому всьому ціни».

— Великий був чоловік, — сказав Петро мало не зі сльозами на очах. — У мене є одна фотографія, не подивитеся? Раз так багато знаєте, може, підкажете мені, хто то?

Фотографія висіла на стіні у виставковій залі. Це було весілля сестри, ще живі Казімєж і Клара Ліпінські, зліва від щасливої нареченої стоїть дядько Рокицький, вуса підкручені, погляд шалений, сам Липинський тоді був на військових навчаннях.

— Ось цей, ви знаєте, хто він? — Петро вказав на статечного голомозого чоловіка в пальті з білим комірцем, сидів у першому ряді весільних гостей. Був схожий на чиновника. Але я не знала.

Натомість інша фотографія привернула мою увагу. На ній Липинський, уже старший, з братом Станіславом сидять на лавці в саду чи парку, на голові капелюх, у руках тростина. По обидва боки від братів повсідалися жінки. Та, що поруч із Липинським, у береті, шарф (чи шаль) звисає незав’язаний, руки сумирно покояться на колінах. Жінка дивиться в об’єктив, Липинський теж. Однак відчутно, що ці двоє ледве витримують ситуацію, в якій опинилися. Вираз обличчя жінки непроникний, демонстративно байдужий, щелепи зведені, губи зціплені. Ніяка не красуня.

— Це Казимира, так? — мені ніде раніше не траплялися її зображення. Петро кивнув.

— Думаю, що тут вони розлучаються. Десь після війни.

Я ще побродила ліском навколо дому (його Петро назвав частиною збереженого саду Липинських) і навпростець через випалене сонцем пасовисько вийшла на трасу, щоб піймати маршрутний автобус. Відсутність могили Липинського дивно впливала на моє сприйняття. Здавалося, що його смерть розлилась усюди в повітрі, і її, різку і задушну, можна відчути на запах, навіть на смак, гірку і несправедливу, сповнену жалю, докору і вини. Позбавлена могили, смерть самовільно вписалася в краєвид. Кістки, переорані трактором за пляшку самогонки, ворушилися під ногами, землею стало страшно ступати.

Я прочекала годину, але жоден автобус не над’їжджав. Автомобілі не зупинялися. Мені страшенно хотілося звідси геть, щоб не бачити і не відчувати того, що настає після кінця історії. Раніше я думала, що кінець означає велике ніщо, царювання чорної матерії, глухоту і сліпоту, математичний нуль. Але з’ясувалося, що він може пройти непомітно для тих, хто всередині. Нещасні ще довго імітуватимуть життя, не здогадуючись, що гілка зеленіє на всохлому дереві. Коріння давно відмерло і перегнило. Зневажені кістки розростаються замість нього.

Я почала плакати, постійно нагадуючи собі, що сльози — це гнів, адресований комусь іншому. Але кому? Колгоспному трактористові, який всього лиш виконав наказ? Селянам, які стояли і дивилися, не розуміючи «тому всьому ціни»? Партійцям, що давали розпорядження, дотримуючись курсу на знищення шкідливої історії, курсу лоботомії пам’яті? Чи, може, власним дідам і бабам, прадідам і прабабам, які виявилися заслабкими, щоб протистояти цій лоботомії? Хто винен? На кого злитися?

У відчаї я набрала останній номер у телефонному списку. Різкий чоловічий голос відгукнувся і я, ковтаючи сльози, вивалила все відразу:

— Олександре, це та одна, що сьогодні вранці їхала з вами до Луцька. Вибачте, що не відрекомендувалась. Так по-дурному з мого боку. Просто я каліка, розумієте, в мене з головою не все в порядку, дуже всього боюся і застрягла тут на трасі в одному селі. Якщо ви ще неподалік, приїдьте і заберіть мене, будь ласка. Я заплачу скільки скажете. Тільки приїдьте і заберіть мене.

Я, здається, бурмотіла далі, але пам’ятаю, що, коли зупинилася, у телефоні запанувала виснажлива тиша. Вона тривала цілу вічність, я навіть подумала, що чоловік обірвав розмову, щойно зрозумівши, хто це. Але він таки врешті озвався:

— Добре, я приїду. Тільки ти заспокойся, добре? Посидь в якомусь кафе…

— Тут немає ніякого кафе.

— Тоді подихай: вдихай однією ніздрею, іншою видихай.

— Мені не допомагають такі фокуси.

— Тоді просто приляж на землю, розслабся.

— Тут земля страшна, я постою.

— Ну тоді постій.

Не знаю, чому він погодився. Однак від усвідомлення близького порятунку стало легше. Я втерла сльози і сховалася в затінку під вербами, щоб не згоріти. Легінь пітьми забрав мене звідти через півгодини на чорному авто, чорноволосий, у чорних окулярах і чорній футболці. Після переважних голубих і золотих кольорів у моєму житті його чорнота заспокоювала. Вперше в людині навпроти я не впізнала відображення себе.

— Дякую, що врятували, — сказала я, вмощуючись на передньому сидінні.

Водій знизав плечима і дав газу. Ми їхали дуже швидко, але страшно не було.

XIX

1929

Безсольна дієта

«Ліченя таке — не вільно вживати соли, консервів усякого роду, ковбас, сала, уксусу, маґґі, горілки.

Вільно вживати в обмеженій кількості: м’ясо (не більше як триста грам у тиждень), риби свіжі, перець, пиво, каву і чай тільки з молоком і тільки трохи, щоб його зафарбувати.

Вільно вживати: молоко (до півтора літра на день) і всі молочні, несолені продукти. Так само якнайбільше ярини. З мучних страв все без соли, почавши з хліба. Яйця, цукор, мед.

Замість соли вживати: часник, цибулю, м’яту, лаврове листя, редьку, цитрини, майоран, петрушку й інші коріння».

Безсольна дієта захищала Липинського він спогадів. Самотність стала буденністю, хвороби — втечею від життя, в якому він зазнав нищівної поразки. Бути хворим означало менше відчувати. Біль тіла втихомирював біль безтілесний, той, який витримувати у стократ важче.

Липинський заховався в передгір’ї австрійських Альп, у курортному містечку Райхенау, і виживав на 20 доларів, які йому щомісяця надсилала родина із Затурець. Гори — улюблена домівка туберкульозників. Іноді виплати затримувалися, бо Станіславу не вистачало самому або вдавався поганий урожай. Тоді Липинський тугіше затягував пояс і лихоманково писав свої «Листи до братів-хліборобів», вважаючи, що творча праця — єдине, чим він у перспективі зможе заробляти. На фізичну він уже розраховувати не міг.

Попри загальні сподівання більшовизм в Україні втримався і падати не збирався,