Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смарагд 📚 - Українською

Читати книгу - "Смарагд"

409
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смарагд" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 69
Перейти на сторінку:
до церкви ходити не заборонено — мене ніхто не відлучав. І я стільки наслухалася про цей храм… І справді… — пройшла усередину. — Ого! — вигукнула захоплено. — Яке диво! Таке враження, що тут Мікеланджело попрацював.

Батюшка нарешті підвівся з колін.

— Ви щось хотіли, Мирославо Дмитрівно, чи прийшли помолитися? — запитав уже спокійно, але очі опустив додолу, як робив завжди, коли перед ним стояла молода жінка чи дівчина.

— Я не вмію молитися, Даню. Я не ходила до церкви навіть тоді, як на них була мода. І лаялася останніми словами, коли на Різдво чи Великдень усі телеканали демонстрували показушно смиренні пики тих, хто знищує наш народ і Україну, — вимовила з болем у голосі й замовкла.

— Ви ж у Божому храмі, прошу вас, не треба зла і ненависті, — повчально промовив батюшка. — Сюди приходять молитися, зміцнювати свою духовність і віру в Господа нашого Ісуса Христа.

Мирослава здивовано глянула на Варфоломія:

— Це ти й справді такий? Але ж я знала тебе як нормальну людину…

— Що? — йому здалося, мовби вдарили по обличчю. — Ви прийшли глумитися наді мною отут, у Божому храмі?

Мирослава зніяковіла, бо не хотіла образити, просто говорила по-дружньому, ніби з тим Данилом, якого знала ще тоді… Гаряча хвиля покотилася по тілу, коли згадала його руки, якими обнімав її того єдиного їхнього вечора.

— Я прийшла до тебе через Сашка, — промовила швидко, боячись, що він здогадається про її думки. — Через Сашка Опанасенка, учня мого класу, якого ти приваджуєш до церкви. Навіщо ти це робиш, Даниле? — не могла й не хотіла називати його іншим іменем. — Хочеш, щоб він, як і ти, зіпсував собі життя чернецтвом. Яке ти маєш на це право? — запитала, мовби звинувачувала в чомусь лихому.

Він і зрозумів її слова як звинувачення, бо насправді впливав на хлопчика, впливав свідомо. Радів Сашковій присутності у церкві, радів його вірі й тому, з якою старанністю ця дитина намагалася виконувати кожне його доручення.

— Сашко став погано вчитися? — запитав, не піднімаючи на Мирославу очей. — Чи, може, поводиться нечемно?

— Напевно, я не в ті двері постукала, — посміхнулася невесело Мирослава. — Даремно прийшла до тебе — треба йти до його баби і брати материну адресу…

Вона не договорила, бо отець Варфоломій несподівано взяв її за руку і стиснув:

— Оце вже ви й скалічите долю Сашкові. Ви, а не я. І якщо ви це зробите… — повільно підняв голову й подивився в очі Мирославі. Вона мало не поточилася від того погляду. Знала його дивні блакитні очі, але не такі… Не такої внутрішньої туги й несподіваної сили, надто суворої, яку не відразу можна й осягнути. Але не відвела погляду. Мимоволі увібрала у себе все, що випромінювала в цю мить блакить очей отця Варфоломія. А той запізно побачив, як її очі спалахнули йому назустріч, і несподівано відчув, наскільки зваблива їхня краса. Відпустив руку, але не зміг опустити очей.

— Сашка діти дражнять пописьком, — ніби виправдовуючись, промовила Мирослава. — Даню, не дивися на мене так — це ж не я винна, що в тебе немає нікого, крім оцього хлопчика.

Варфоломію стало боляче, так боляче, наче давно загоєні рани заворушилися враз. Як вона могла знати? Один лише Господь знав, що для нього значив Сашко.

— Поцілила в яблучко? — у голосі жінки прозвучало щось схоже на співчуття.

— Ви поганий стрілок, Мирославо Дмитрівно, — батюшка вимушено посміхнувся, — тільки раните.

І почув те, що боявся почути від жінки ось уже скільки років:

— Я постараюсь поцілити в серце.

Стояли одне проти одного й мовчали, як мовчать люди, що ненароком сказали найпотаємніше й тепер не можуть ані розімкнути мовчанку, ані розірвати невидимий ланцюг, який тягнеться від серця до серця. Або хоча б зійти з оцих, намагнічених любов’ю квадратів.

Першою отямилася Мирослава, налякана власними словами, що вихопилися поза її бажанням. Озирнулася на двері, за якими почулися голоси людей.

— Поговоримо іншим разом, добре?

— Не треба, ні, — батюшка підняв руки до грудей, ніби захищаючись від неї.

— Невже ти став таким боягузом? — запитала, наче й не розуміла, як укотре додає болю. — А я подумала, Сашко тобі й справді дорогий.

Він із жахом відчув, що хоче вдарити цю жінку. За те, що порушила його спокій, позбавила волі й тепер нав’язує свою, таку відчайдушну й таку гріховну. Бажання було настільки диким і настільки явним, що батюшка різко відвернувся, швидко пройшов через усе приміщення й зайшов у вівтар. Якийсь час тамував шалене гупання в грудях, потім упав на коліна, і голова важко опустилася на груди.

Не раз траплялося, що отця Варфоломія будили серед ночі й кликали до помираючого. І добре, коли по нього приїжджав автомобіль або хоча б підвода, але частіше він ішов пішки в інший кінець села чи в сусідній хутір. Тепер будили часто, бо селяни, особливо злиденні, помирали не в лікарні, а вдома. Іноді помирали від хвороб, що піддавалися лікуванню, але те лікування коштувало грошей, яких у народу, що жив на найбагатших у світі землях, не було. Не раз батюшка чув: «Дешевше сім’ї обійдеться моя смерть, ніж лікарня». Люди помирали в муках і часто у повній самотності. Щоразу, коли отець Варфоломій бачив таку смерть, і сам страждав. Безсилий полегшити муку, ніс слова розради, що було немало для душі, яка опинялася на порозі Вічності з важким тягарем прожитого і страхом невідомого. Приймав останню земну сповідь і каяття. Іменем Господа відпускав гріхи.

Цієї ночі він аж зрадів, коли у вікно постукали, бо з самого вечора не давало заснути розтривожене сумління. Карався тим спалахом гніву, що відчув проти Мирослави, карався її словами, а найбільше карався очима.

Швидко одягнувся і вийшов на ґанок. Не здивувався, що на порозі стояв сусідський хлопець Максим, у якого вдома був телефон. Хутірські часто доходили до першої хати з телефоном і звідти дзвонили до батюшчиних сусідів, скорочуючи шлях. Ті уже звикли і, коли Варфоломію треба було йти далеко, юнак виводив із двору свій мотоцикл.

— Добре, Максиме, — дякував отець Варфоломій, — бо поки дійду — помре.

І цього разу хлопець вивів мотоцикла — батюшку кликали на Пташиний, найдальший хутір від села.

Повний місяць привітно озирав землю, і на землі було світло й затишно, тільки зайці, налякані гуркотом мотоцикла, вибігали прямо на польову дорогу. Прожектор вихоплював мовби загіпнотизованих тварин, які подовгу бігли в тому світлі, а потім несподівано зникали в темряві.

— Це тут, — зупинився Максим біля ще добротного будинку під залізним дахом, у вікнах якого світилося.

1 ... 49 50 51 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагд"