Читати книгу - "Пророчиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоча Горілий, признатися, рухався навмання. Сам не знаючи, куди його заведуть пошуки.
І ще одне: він гнав від себе думку, що пророцтво Олесі може бути не пов’язане напряму з підступами Демона. Тобто може виявитися правдивим, як правдивими були два попередні. Гнав — але думка все одно поверталася.
До вечора знову нічого не сталося.
Думав поспати — не вийшло. Тільки заплющував очі, відразу згадувалася наврочена близька смерть, і Сергій чомусь боявся не прокинутися. Розуміючи, що все це — дурість, він спробував прогнати погані думки, зосередившись на телевізорі.
Ніхто не давався чути. Хотів подзвонити Крутеві чи Вертеві, бажано Геннадію, той хоч має трошки більше амбіцій, ніж Анатолій, якого Горілий вирішив охрестити Роботом Толею. Та потім передумав: вони хоч і механічні обоє, проте відповідальні. Буде інформація — самі озвуться.
Він знову втупився в телевізор.
Навіть почав куняти.
Телефон!
Скочивши на ноги, Сергій глянув на дисплей. Номер знайомий, він уже набирав його сьогодні.
Олеся.
— Так, я слухаю, — Горілий сам злякався свого враз захриплого голосу.
— Це Олеся…
— Впізнав. Ми дуже швидко розсталися сьогодні.
— Так, я теж про це думала. Сергію, ви ж не заради пророцтва мене шукали. Ви хотіли запитати… чи дізнатися щось інше, вірно?
Горілий відчув — справді, цілком серйозно, починає побоюватися цю жінку.
— Може, ви ще скажете, що саме?
— Ви шукаєте одну людину.
— Шукаю, — тепер Горілий опанував себе — розмова ввійшла нарешті в потрібне русло. — Ви знаєте кого?
— Не по телефону. І не зараз. Ви можете якось дістатися Шаповалівки, це недалеко, кілометри зо три від міста, може — чотири…
— Я знаю, де це. Чому в Шаповалівку?
— Потім, усе потім… — голос її вже не звучав відсторонено й утробно, відчувалося — вона теж дуже хвилюється і чогось боїться. — Там при в'їзді, з лівого боку, така доріжка ґрунтова. Хата стоїть, крайня, наче так збоку. Ну, ви побачте, вона така… нежила, словом… Такий вигляд має принаймні. Я там вас чекатиму.
— Коли?
— Я, власне, вже там… В смислі — тут… Коли доберетеся… Шаповалівка, запам’ятали?
Горілий хотів запитати ще щось, та Олеся від’єдналася так само раптово, як і подзвонила.
Подумав — і набрав її номер.
Глухо. Абонент не може прийняти дзвінок. Пророчиця не лише припинила розмову, а й вимкнула телефон.
Шаповалівка… Чому саме там?.. З'ясуємо.
Горілий швидко наклацав номер Геннадія. Тепер пора з’явитися вам, Крутю й Вертю.
У дитинстві Гена Корсак зачитувався пригодницькими романами, і на те були цілком об’єктивні причини: його мама працювала директором книгарні. Зараз Гені було лише двадцять дев’ять років, але він устиг пізнати, що таке книжковий дефіцит, перш ніж літературу так званого підвищеного попиту почали з вигодою для себе друкувати кооперативні видавництва, а мережа державної книжкової торгівлі поступово занепала. Від дня народження Гени до подолання книжкового дефіциту лишалося ще одинадцять років — нехай це ніщо в порівнянні з попередніми десятиліттями дефіциту, але мама як директор книгарні мала змогу розпродувати таку жадану літературу між працівниками, друзями, колегами, не забуваючи й про себе. Книжка тоді ще була хорошим хабаром, допомагала вирішувати різні проблеми маленької та середньої значимості — ордер на квартиру не отримаєш, але, наприклад, оздоровчу путівку для дитини за пільговою ціною чи палку сирокопченої ковбаси дістанеш. Звісно, не всі книжки йшли на презенти потрібним людям, частина лишалася вдома, і більшість із цього — класичні пригодницькі романи, дефіцит номер один тодішньої книжкової торгівлі.
Мама скептично ставилася до захоплення сина подвигами мушкетерів і мисливців на скарби. Батько книжок узагалі не читав, щиро вважаючи: найкраща книжка — ощадна, її можна читати все життя. Коли його заощадження після 1991 року «згоріли», підліток Гена вперше побачив батька п’яним, а коли радянські рублі замінилися купоно-карбованцями, знеціненими ще в процесі друку, батько згорів від горілки разом зі своїми вкладами. Згорів у буквальному розумінні: високоякісного алкоголю в продажу теж не було, купив на похмілля сурогат, спалив шлунок — і за кілька днів батька ховали. Мама, нічого більше не вміючи, спробувала зайнятися «дикою» книжковою торгівлею, возила літературу з Харкова, але виявилося — в Конотопі раптом упав попит на будь-яку книжку, крім хіба збірників замовлянь, рецептів народної медицини й астрологічних порад у тоненьких обкладинках. Змирившись, мама почала продавати в колишній своїй книгарні оселедці та жіночий трикотаж, а сина навіть не просила — молила, аби перестав забивати собі голову дурнею, а йшов працювати по фінансовій лінії, бажано — кудись у банківську систему, щоб точно знати, як зробити так, аби гроші, а з ними й люди, не горіли.
Напружившись і здобувши паралельно економічну та юридичну освіти, Геннадій Корсак однак глибоко в душі лишився шанувальником пригодницьких історій, читаних у дитинстві й ранній юності. Через те, на відміну від старшого за нього лише на два роки Анатолія, свою роботу в банку «Слобода» часом уявляв грою. Можливо, тому він і досяг, як на свій вік, досить великих успіхів, його цінували як виконавця. Саме виконавцем він і був, старанно уникаючи ініціативи, хоч і згадуючи при цьому безумства хоробрих героїв книжок свого дитинства.
Тому Гену Корсака зауваження Горілого зачепили за живе.
Так трапляється, коли працюєш, як веліли, думаєш — саме так і треба, аж раптом зовсім стороння людина з вулиці, у їхньому разі — взагалі з вокзалу, а за великим рахунком — із тюрми, колонії суворого режиму, людина без перспектив, грошей та навіть без документів починає поводитися так, як завжди хоче поводитися більшість нормальних чоловіків: незалежно, впевнено, якщо не самовпевнено, не зважає на своє становище, навіть не усвідомлює його. При цьому показує, хто і який вигляд має збоку.
Геннадій вперше побачив збоку себе.
Те, що він побачив, йому не сподобалося.
Тому зараз, коли вони розтинали ніч, прямуючи до Шаповалівки, герої дитинства, безстрашні лицарі плаща та шпаги, джентльмени удачі й підкорювачі прерій, вперше зібралися всі разом, витіснивши з Гени Корсака всі інші бажання, крім одного: особисто взяти участь у пригоді — а саме так він сприйняв нічну подорож.
До того ж йому раптом закортіло принести реальну користь. Таку, як учора вночі, — чомусь похвала Горілого виявилася для хлопця приємною і навіть дуже важливою. Він і далі волів виправдовувати довіру. Він уже не міг байдуже ставитися до колишнього опера.
— Мабуть, ця хата.
Сергій кивнув на темний контур будинку, котрий справді маячив трошки збоку від основної траси — окремо від решти хат, вікна яких
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пророчиця», після закриття браузера.