Читати книгу - "Пророчиця"

Вікна світилися. Слабенько — але світилися.

— А як не та? — засумнівався Геннадій.

— Наче правильно їхали, — знизав плечима Сергій. — Помилилися — вибачусь, далі поїдемо. Хоча навряд. Надто все це в стилі нашої подруги.

— Я теж піду, — промовив Гена Корсак, відчинивши дверцята зі свого боку — він сидів поруч із водієм.

— Я тобі піду, — беззлобно відповів Горілий. — Ваша задача — тут сидіти. Страхувати мене.

— Теж мені — держстрах, — гмикнув Анатолій. — Від чого страхувати? Там тітка, хвора на голову.

— Дарма ви мені ствол не роздобули, — Горілий проігнорував його, але пізніше зрозумів — саме такий настрій Анатолія вплинув на рішення Сергія дозволити зрештою Геннадію скласти йому компанію.

— У нас зброєю не торгують, — буркнув Анатолій. — Шеф ясно сказав: ти можеш у щось влізти, то нехай краще влізеш без зброї. Бо шлях кожної одиниці озброєння тут, у Конотопі, дуже просто простежити. І шлях до шефа приведе.

— Це він не сам додумався, — зауважив Горілий. — Це його Момот навчив.

— Усе одно правильна думка.

— А я з тобою, Толян, це обговорювати не збираюся, — взявшись за ручу дверцят, Горілий секунду подумав. — Ну його в баню. Хочеш іти, Гено — гайда. Що там буде, не знаю, але хай ми з голими руками, зате — вдвох.

— Ну, а як вона тобі щось напророчить, Ген? — підсмикнув його Анатолій.

Тут, за містом, перед крайньою хатою з ледь освітленими вікнами, Гена Корсак справді трошки злякався, вже не певен — саме тепер він зробив правильний вибір, проявивши ініціативу. Але враз засоромившись таких своїх думок, нічого не відповів, натомість вийшов із машини, для чогось скинувши куртку й лишивши її в салоні на сидінні. Ноги, взуті в піжонські туфлі, відразу по самі шнурки вгрузли у весняну багнюку, хлопець кумедно підстрибнув, намагаючись стати зручніше, почулося чвакання. Сергій Горілий у своїх «бездоріжних» берцах тримався впевненіше.

— Вперед, — мовив він, додавши по паузі: — Дивись, не впади там… Городський… — і вже до Анатолія: — Вирубай фари про всяк випадок.

Підкоряючись силі звички, Горілий в останню мить скомандував зупинити машину так, аби від потрібної хати її все ж таки відділяли дерева. Не хотілося, щоб пророчиця точно знала: він уже приїхав, до того ж не сам. Звісно, якщо Олеся справді відьма — здогадається, та про це Сергій зараз думав менше, ніж про необхідність дотримуватися засобів оперативної безпеки. Коли Анатолій слухняно вимкнув фари, довкола стало зовсім темно.

— Тримайся за мною, — кинув через плече Сергій, додав: — Мовчки, — і рушив напростець до хати по вологій грузькій землі. Поквапившись за ним, Геннадій знову ледь не послизнувся — його взуття точно не годилося для сільської місцевості.

Звідти, звідки вони рухалися, підійти можна було тільки на задвірки хати — сюди, до посадки, виходили підсліпуваті вікна. Колись тут був паркан, тепер під ногами валялися його зогнилі дерев’яні залишки, хіба з протилежного боку, де були, вочевидь, вхідні двері, бовваніли якісь стовпи та щось подібне до огорожі, яка насправді нічого ні від кого не огороджувала.

Зупинившись біля найближчого вікна, Горілий спробував зазирнути всередину, нічого толком не побачив, потарабанив кісточками пальців у скло. Жодної реакції. Він знову постукав, цього разу — гучніше й наполегливіше. Зсередини ніхто не підійшов, хоча Горілому на мить здалося — там, у тьмяному світлі, рухається якась темна і ніби невагома тінь.

Довкола стояла тиша.

— Чортзна-що, — буркнув Сергій. Постукавши наостанок, тепер уже — гучно і настирливо, він кивком голови звелів Геннадію йти за собою, обігнув хату, зайшов з причілку, ступив на перехняблений, а колись, мабуть, міцний дерев’яний ґанок, не криючись, стукнув кулаком у двері.

Вони відчинялися всередину.

Тому відхилилися від удару, бо замкнені не були.

Все це дуже не сподобалося Горілому, і здоровий глузд вимагав тут-таки розвертатися і швидко забиратися геть, подалі від цього місця, яке справді нагадувало відьмине лігво зі старих казок. Тікати самому і забирати з собою хлопця, який сам не знає, куди зараз лізе. Тільки думка про втечу, саме слово «тікати» суперечило натурі Сергія, адреналін бурлив у крові, серце шалено билося, ноги самі перенесли його через поріг. Зрештою, встиг на ходу виправдати свою нерозумну поведінку Горілий, пророчиця Олеся — чудернацька жінка, вже неодноразово доводила це, і хтозна, яку виставу вона приготувала для глядачів тепер.

Неширокі сіни, далі — одна кімната. Десь збоку Сергій — як не крути, в селі виріс, у бабці така ж приблизно хата була! — швидше вгадав, ніж помітив комору, там зберігається різний сільський скарб, харчі, котрі не псуються, і живуть миші — з того кутка потягнуло знайомим запахом. Але запах мишей — єдине, чим тут справді пахло. В цій хаті давно ніхто не мешкав, таких покинутих будівель по довколишніх селах повно. Горілому згадалася однокімнатна кватира, де він уперше побачив Олесю: тут усе таке ж саме.

Навіть свічки.

Їхнє тьмяне світло пробивалося з кімнати через шпарину ледь прочинених дверей.

За весь час, поки вони ходили тут, ані Сергій, ані його супутник не промовили ні слова. Горілий чув, як сопів йому в потилицю Геннадій.

Узявся за холодну металеву ручку, потягнув на себе, прочинив двері, переступив поріг. Зробив за інерцією кілька кроків — і завмер, вражений побаченим видовищем.

Всюди по кімнаті стояли запалені свічки. Скільки їх було — Сергій не рахував, відзначив лишень — розставили їх на перший погляд хаотично, хоча в кожному хаосі завжди є певний порядок і логіка, особливо коли цей нібито безлад влаштовує відьма.

Полум’я свічок відбивало на стінах химерні тремтливі тіні. Горілий сам відразу став такою самою тінню, та не це зараз привернуло його увагу. В центрі напівтемної кімнати, в мерехтінні свічок, на підлозі, розкинувши руки, горілиць лежала пророчиця Олеся. Тепер її волосся, знову довге і пряме, а не таке, як нині вдень, розметалося по підлозі й нагадувало рамку якоїсь моторошної картини. З одягу — широкий балахон, теж темний і теж розмаяний.

Жінка була схожа на птаха з розіпнутими крилами.

Мертвого птаха.

Ступивши ближче, вже знаючи, що буде найчорнішим на цій картині, Горілий нахилився, розгледів темну пляму на лобі. Кров.

Пістолетний постріл.

Убили, як Коваленка.

Демон!

Ніби у відповідь на його думку за спиною почувся якийсь рух, і Сергій, ще не знаючи, кого чи що він там побачить, розвернувся й уже в повороті кинув